Поточний № 45 (1283)

17.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Запальничка з конем


13.02.2019

НОВЕЛА
Ще з обіду почали Андрій та Ніна накривати стіл на Святвечір. За всіма правилами, щоб обов’язково дванадцять страв було. І стіл під скатертиною Андрій соломою заслав. Дорогих гостей чекали. Сповістили їхні Миколка та Іванко, що на вечерю приїдуть. Оглядала прискіпливо Ніна стіл, чи ж нічого не забула поставити, та все на Андрія покрикувала:
– Ну хто отак дідуха на покуть ставить! Ану, поверни його колосками праворуч. Отак! Ну нічого без мене зробити не можеш! А тепер лампадку запали.
 І тільки-но освітила лампадка стародавню ікону, за вікном загуркотіла машина  і через пару хвилин в хаті лунав веселий голос Миколи. 
– Зі Святвечором вас, мої рідненькі!
Пригортали батьки гостя, милувались тим, як йому до лиця військова форма та дивувались, що всього за рік отак змужнів. 
Не встигли гостя за стіл всадовити, почувся стукіт в двері і в хату зайшов бородатий чоловік. Якусь мить вдивлялась в нього Ніна, а потім сплеснула руками і радісно скрикнула: «Іванко!» Поцілувала сина, перехрестилась на ікону та все примовляла:
– Ой, спасибі, синочки, що приїхали. А то один все в АТО воює, другий з окупованого Донецька раз на місяць вістку передає. 
– Та годі тобі, ану, за стіл всі, – скомандував Андрій. 
Наповнив чарки по самі вінця і врочисто сказав:
– Ну, слава Богу, до Святвечора живі-здорові дожили. Зі святом вас!
Розпитувала мати Миколу, як йому воюється, чим годують, чи не замерзає? А батько вичитував Івана за те, що два роки вже носа не показує.
 – Та  невже в тому Донецьку не можна якусь перепустку оформити, щоб до нас пропустили... Ну розказуй, як живеш?
Микола розповідав про свої військові справи так весело та дотепно, немов на курорті відпочиває. А Іван все більше відмовчувався.
– А що розказувати? Працюю на шахті, заробітки нікудишні…
– То чого ж до батьків не переїдеш? – запитав Микола.
– Ти ж знаєш, що у моєї Світлани мати паралізована. Її ж одну не залишиш.
Аби розважити синів, став батько розказувати ще від діда свого почуте, як колись в їхній Калинівці Різдво святкували, як на святки по родичах в інші села на санях їздили. Микола перебивав батькову розповідь жартівливими запитаннями, а Іван все чогось сумно зітхав. 
– Чи не занедужав ти, синку, – співчутливо зазирала йому в очі мати. Що з тобою, Іванку?
– Заморився в дорозі, мамо, – заспокійливо обійняв її за плечі Іван. – Вийду перекурю.
– Кури в хаті, – наказав батько.- Хоч і свято сьогодні, та Бог бажаному та дорогому гостю простить.
Дістав Іван сигарету, чиркнув запальничкою. Блиснув на тій запальничці вигравіюваний кінь, і Микола прикипів очима до нього. 
 – Дай подивитись, – простягнув руку до Івана.
 Уважно оглянув запальничку. 
– Звідки вона у тебе?
– А тобі що до того? – нервово знизав плечима Іван.
– Як вона до тебе потрапила? – підвищив голос Іван. Це запальничка мого командира, старшого лейтенанта Сергія Калиниченка. При мені коня на ній вигравіював мій друг, циган Сашко Кишинівський. «Це, – казав командиру, – щоб циганська удача завжди була з тобою». Місяць тому після бою з бойовиками він пропав безвісти.
Мовчав Іван, і не зводили з нього поглядів батько та мати.
– Значить, говориш, що на шахті працюєш? – продовжував Микола. – А руки в тебе, братику, я помітив, не шахтарські. Може, в бойовики записався, мародерством промишляєш? Чого мовчиш, кажи! 
– А що ти мені допит влаштовуєш! – вихопив з руки Миколи запальничку Іван. Ну бойовик я! То й що з того? А що б ти зробив, коли приїхала на шахту машина з озброєними бойовиками і половину зміни добровільно-примусово мобілізували, попередивши, хто відмовиться – чекайте неприємностей…
– І скільки ж платять окупанти? 
– Достатньо. Вистачає, щоб сім’ї допомогти, інакше і Світлана з матір’ю, і діти з голоду б померли. Ех, Миколо, братику, знав би ти, як я через блокпости пробирався, щоб тебе і батьків побачити, а ти… 
– Не причитай, не пожалію,– обірвав Івана Микола. – Як до тебе запальничка потрапила? Ти вбив мого командира?
– Відпустив я його. В полон він до нас потрапив. Два дні тому я отримав наказ відвезти твого командира до штабу. В машині розговорилися, дізнався, що він з наших країв і відпустив. Розказав, як йому до своїх пробратися. Ось він в подяку і подарував мені запальничку. Бачиш, допоміг йому циганський кінь, – всміхнувся Іван.
 – Чому з ним не пішов?
– А що б тоді було з моєю сім’єю? Та не дивись ти на мене так, Миколо! Не ти і не я цю війну затіяли, щоб ворогами нам стати…
– Бачу, добряче тобі лапшу на вуха навішали. Я, Іване, знаю, за що воюю – Батьківщину від агресора захищаю. А ось ти за що? Невже за гроші? 
– Дурень ти, Миколо, що так нічого і не второпав.
– Досить! – стукнув долонею по столу батько так, що всі тарілки забряжчали – Ану, годі тут дебати за столом влаштовувати. Давайте краще по чарці та колядку заспіваємо. 
Випили. І затягнув батько стародавню колядку. Тільки ніхто його не підтримав. Махнув він рукою і сказав з досадою:
– А ну вас! Завтра заспіваємо. Лягайте спати. 
Майже всю ніч радились Андрій та Ніна, як Івана з біди витягти. Лише під ранок задрімали. А коли прокинулись, Івана не було. На його стільці за столом лежала картата хустка, на ній записка «Будьте здорові, з Різдвом!» А на записці – запальничка з вигравіюваним конем.
Володимир НІКОЛАЄНКО,
член Спілки письменників України.