Досвідчені водії кажуть: якщо в автомобілі є стук, то він обов’язково вилізе нагору. Це в тому разі, коли ні на що не зважати і продовжувати їздити. В соціальному житті українців «стук» вже лунає тривалий час. За даними політологів, суспільна напруга в Україні зростає.

ВАРТО ЗГАДАТИ хоча б липневе десятивідсоткове підвищення вартості проїзду залізничним транспортом. На відміну від інших держав українці не проводили велелюдних страйків, протестів і т. п. Але ж гіркий присмак від цього дійства залишився. Бо не було головного - економічного підгрунтя для підвищення вартості квитків. Адже ні зарплати, ні пенсії у нас не збільшилися! А попереду ще одне десятивідсоткове підвищення - у жовтні! Як можна у червні з точністю до відсотка визначити, яка ситуація з пасажирськими перевезеннями на залізниці і їхньою вартістю буде в жовтні? Можливо, ніяке підвищення і не потрібне взагалі? Взятий «темп» накручування вартості проїзду робить цей вид громадського транспорту недоступним для звичайних українців. А чого вартий законодавчий дозвіл Верховної Ради векселів, тобто боргових зобов’язань держави перед своїми громадянами? Один із організаторів цього сумнівного з правової точки зору діяння навіть отримав від журналістів прізвисько «Петро Миколайович Вексель». Отаке «піклування» про «права трудящих…». А запровадження урядом при купівлі-продажу обов’язкової оцінки нерухомості, яка щойно відтермінована ним через неготовність системи до 1-го листопада? Причому оцінки лише визначеним колом фірм, працівники яких мають пройти додаткове навчання? Що це насправді - турбота про державу чи банальне вижимання чималих фінансових коштів? Бо вартість оцінки, перенавчання, дзвінки в Київ тощо - додатковий тягар на плечі українців. Ні для кого немає секрету в тому, що селянська родина самотужки будує свою домівку. Чому ж при переоформленні власності навіть між рідними першого порядку їм ні сіло ні впало невідь за що доводиться платити величезні на сьогодні суми? Подібне в менших масштабах відбувається і з земельними паями. Вочевидь, давно пора спростити процедуру переоформлення селянського житла і паїв, взявши до уваги сьогоднішній рівень селянських «доходів».
Під час літнього «затишшя» тишком-нишком, без громадського обговорення несподівано ухвалений ще й закон про утилізаційний збір. Це неабияк турбує сільських водіїв, які здебільшого користуються автомобілями, набагато старшими українського середньостатичного 19-річного віку. Цей збір разом із весняним введенням квот на імпортні авто фактично робить нові автомобілі недосяжними за вартістю для переважної більшості селян. Закон такий «сирий», що Президент України Віктор Янукович не наважився після підписання пустити його в дію. І доручив уряду доопрацювати його. Чи зробить той щось добре? Та навряд. Адже хибним є сам алгоритм закону. В інших країнах людям допомагають замінити старий автомобіль. У нас навпаки.
Чому ж відбувається ухвалення таких законів і постанов, кінцева мета яких не виходить за і без того куці межі гаманця звичайного українця? Чому такі «безкрилі» фантазії наших народних слуг, які не зважають на думки «джерела влади», тобто українського народу? Про це й інше з непростого українського життя-буття йдеться в листі пенсіонерки Оксани Білик із Царичанки:
«Шановна редакціє! Хочу поділитися своїми несолодкими роздумами з іншими читачами «Сільських новин». За даними ЗМІ, в Україні більше півтори сотні партій. Навіщо? Цікаво, що вони можуть запропонувати в своїх програмах, відмінне від інших? Адже велосипед і закони розвитку суспільства винайдені вже давно! А найцікавішою є обставина, що партії гарно запудрюють нам мізки, обіцяючи рай вже сьогодні. Доки не прийдуть до парламенту. А тоді чомусь за все забувають…
Нас так ревно запевняли в братській любові - на словах. А на ділі ухвалили кабальні реформи: пенсійну, податкову, медичну… Тепер чимало депутатів гудять «реформи», начебто й хочуть їх відмінити. Та знову «сумління» не дозволяє бути чесним зі своїм народом. Через це в багатьох людей вже немає віри нікому. Будь-який депутат в першу чергу вирішує особисті питання, а потім знічев’я може згадати і про своїх виборців. Ви ж подивіться - вони говорять одне, а роблять протилежне!
Скажіть, а чи потрібен нам такий величезний парламент зі 450 осіб? Невже не досить бодай 300-та? А оплата - хіба їхня «напружена» за помахом керівної руки праця важча за труд шахтаря, металурга, тракториста? Не тяжча! Тоді за що ж у них такі зарплати, пільги, пенсії? А у звичайних людей - копійки… Не бачу в цьому ніякої логіки! Врешті-решт, а коли ж буде знята ота недоторканість, що давно набила всім оскому? Причому знята і з депутатів, і з високопосадовців, і з суддів? Вже й референдум проводили, а віз і досі на тому самісінькому місці. Раніше суддів обирали, то вони й не вели себе так зухвало, як зараз. А міліцейське «безмежжя»? Скажіть, коли воно припиниться? Невже нам усім треба ще й від міліції захищатися?
Можна згадати і Міжнародний валютний фонд. Раніше про нього й не чули. Жили своїм розумом і не погано. То чому ж тепер уряд і кроку не може ступити, щоб щось десь не позичити? А віддавати хто буде? До того ж повертати треба ще й відсотки! Чому ми так любимо все закордонне, сумнозвісні «Хюндаї», наприклад, а своє рідне, українське і якісне, часто не помічаємо? Чому позичаємо готові гроші, а не їхній економічний досвід і розумні, добрі закони? Багато питань, та мало відповідей…»
Справді, в листі нашої читачки багато запитань, які, вочевидь, в тій чи іншій формі ставлять собі й інші українці. Дуже непроста, як виявляється, ця проблема - як зробити, щоб кандидат на будь-який пост після приходу до влади робив саме те, що обіцяв? Щоб неочікувана зміна ним своїх політичних чи соціальних поглядів одразу ставила крапку в його політичній кар’єрі. Поза сумнівом, «вільне плавання» наших обранців, на яке їх ніхто не уповноважував, можна віднести до «вузьких місць» нашого ще не досконалого виборчого законодавства. Бо немає дієвого механізму відкликання виборцями тимчасового власника того чи іншого виборного крісла.
З іншого боку українці вже навчилися давати раду політичному популізму, відмінності депутатського слова від діла тощо. Пригадаймо, яким був український парламент впродовж усіх семи скликань. Переважна більшість парламентських партій, які недостатньо переймалися побажаннями виборців, поступово опинилися десь на узбіччі політичного життя. Це вже історична закономірність українського політичного процесу, яку знають, з огляду на викладене, не всі сучасні його творці. Історія ж, як писав О. Ключевський, не вчителька, а наглядачка. Вона нічому не вчить, а тільки карає за незнання уроків…
Між тим нещодавно в Україні відзначили 60-річчя Норильського повстання. Його учасники теж надзвичайно схвильовані тим, що відбувається в нашій державі. У зверненні до Президента України В. Януковича, голови Верховної Ради В. Рибака, прем’єр-міністра М. Азарова вони вимагають:
- докласти всіх зусиль, щоб у листопаді Україна стала асоційованим членом Євросоюзу;
- запровадити систему виборів суддів усіх рівнів;
- ухвалити закон про єдиний порядок нарахування пенсій для всіх категорій громадян, включно з депутатами Верховної Ради тощо.
Поза сумнівом, мають рацію колишні політв’язні і репресовані у визначенні найголовніших проблем України. А ще вони наголошують: не лише внутрішня політика держави «шкандибає» на обидві ноги. Варто згадати і недавнє вбивство чотирьох жителів Донеччини російськими прикордонниками в Азовському морі. А п’ятого, що вижив після проведеного тарана, намагаються… засудити! І майже ніякої реакції з боку України… Прикро.
Чому досі немає доброї волі парламентської більшості щодо єдиного пенсійного закону? До всього його відсутність - добрячий антистимул для молоді, яка почасти не бачить ніякого сенсу в офіційному працевлаштуванні. Пора б уже і законодавчо обмежити пільги і недоторканість високопосадовців. Чому до цих пір людина в разі хвороби мусить долати не лише її, а й справжній «дев’ятий» фінансовий вал?
А що заважає запровадити виборність суддів? Нещодавні харківські події, коли міліціонери, які приборкали нетверезого слугу Феміди, опинилися за гратами, мусять неабияк спонукати до дії наших законотворців. Це лише невелика частина запитань, відповіді на які прагнуть якнайскоріше почути і ветерани, і молодь України. Причини будь-якого «стуку» краще залагоджувати, поза сумнівом, завчасно.

Григорій ДАВИДЕНКО.