Поточний № 49 (1236)

13.12.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Заради інтересів держави?


19.10.2016

Як відомо, паювання колгоспних земель в Україні відбулося завдяки допомозі американських платників податків. Та через не надто ідеальне складання списків членів сільгоспартілей і досі, через два десятиліття (!), не всі працівники, пенсіонери чи їхні спадкоємці дійшли до фінішу цього процесу… Мабуть, у Сполучених Штатах і гадки не мали, що такий перебіг подій можливий. Іще одним свідченням цього є лист «Сільським новинам» пенсіонерки Марії Ярки із селища Горького Дніпровського району:

ШАНОВНА РЕДАКЦІЄ! Ви, мабуть, моя остання інстанція в Україні, завдяки якій люди зможуть хоча б прочитати мій крик душі. Бо не стає сил боротися з нашою правовою системою…

Мої покійні батьки, Олександр Максимович і Варвара Єрофіївна Реп’яхи, жили в Прядивці Царичанського району. Все життя працювали в колгоспі ім. Калініна – тато теслею, мама на різних роботах в ланці – полола цукрові буряки, скиртувала солому, силосувала тощо. Я 1950 року народження, з 11-річного віку мама брала й мене за руку, щоб допомагала, й водила у ті безмежні поля за 7-10 кілометрів, бо не завжди машина возила. Добре пам’ятаю, як восени різали великі маківки. А ніжка макова така колюча, що ніякі рукавички не допомагали. Дуже довго пекли оті колючки в долонях… Чистили й буряки, це все наче вчора було. А сьогодні у правовій державі Україна я, її громадянка, не можу відстояти законне право моєї мами – колгоспниці з 44-річним трудовим стажем – на частку колективної землі…

Наприкінці 70-х років мої батьки, вже колгоспні пенсіонери, переїхали до селища Горького Дніпропетровського району. Ми з чоловіком Олексієм Яркою жили в Прядивці, він працював агрономом. Та після його смерті в мене забрали житло, де ми прожили дев’ять років. бо воно було колгоспним… Тому 1986-го поїхала до мами, яка залишилася самотою після кончини тата. У важкі 90-ті я працювала, де тільки могла, самі знаєте, які то були часи… У Прядивку не їздили, родичів там не залишилося, про розпаювання землі нічого не знали. Мама старістю хворіла, померла 1996-го року.

Якось у Дніпрі наприкінці 2014-го зустріла землячку, від неї вперше почула про розпаювання. На почтку 2015 поїхала до Прядивської сільської ради, її працівники подивилися документи і сказали, що право на земельну частку в мами було, треба звернутися до Царичанського районного суду. Одразу це й зробила, адвокат допоміг скласти позовну заяву. Та пройшли три судових засідання, на яких представник Царичанської прокуратури затято виступав проти задоволення мого спадкового права. Аргументував дивно: «Заради інтересів держави…» Я подумала тоді – чи не заради інтересу власної кишені так старається цей молодий чоловік, якому й не снилося, що таке колгосп, довгі гони, пекуче сонце тощо? Дуже я переживала, та все ж суддя Ольга Гудим 21 квітня 2015 року задовольнила мій позов.

Після набрання судовим рішенням законної сили з Прядивської сільської ради повідомили: «на ваш пай виділили землю з резервного фонду, робіть технічну документацію». Вже почала її оформляти, як неждано-негадано отримую пакет – прокурор Царичанського району Артем Носенко через півтора місяця після суду подав на апеляцію, щоб… земельний пай у мене відібрати! Довелося знову наймати юриста. В Апеляційному суді 19 серпня 2015 року я сиділа, мов те ягня з байки Глібова… Судді ж велично так поглядали, як леви, ледь дали два слові мовити. А державний представник заспівала тієї ж «заради інтересів держави». І Апеляційний суд Дніпропетровської області виніс рішення проти мене…

Зневірена і обурена, вирішила подати касаційну скаргу. Та хто ж міг подумати, що мене жде ще й там… Знову зібрала копії документів, заплатила великі для мене гроші – 1 800 гривень за позов – і відіслала. Сподівалася і вірила, що судді Вищого спеціалізованого суду України діятимуть справедливо. Але й там рішення Царичанського суду визнали помилковим… Я була у відчаї. Що ж це твориться в Україні? Кого наші прокурори із суддями вищих інстанцій захищають? Чи їм наказ такий – не давати землі звичайним людям? Хто ж отримував раніше і тепер прибуток з маминого не витребуваного паю, яка «держава»? Чиїм «інтересам» я стала на заваді? Хочеться це знати.

Розмовляла з багатьма юристами, усі сказали, що моє спадкове право на земельний пай абсолютно законне. Та один з них натякнув: «Продала б ти свою хату, тисяч 15 дала б, тоді й пай був би твій…» Виходить, діє якась земельна мафія, до того ж у масштабах держави? Але я поки що не здаюсь. Думаю звернутися до Європейського суду з прав людини, проте фінансово, бо пенсія ледь за тисячу, цього зробити не можу… Та незважаючи на цю судову тяганину, переживання і потрясіння моїх нервів, хочу знати – чому так відбувається? Мама й світу білого не бачила через колгосп, 44 роки життя віддала йому, нагороджена медаллю «За доблесну і самовіддану працю в період Великої Вітчизняній війни 1941-1945 років», а в рішенні Вищого суду написали «не була членом КСП». Люди добрі, та то ж той самісінький колгосп! Ніхто ніякої заяви в те КСП не писав, я говорила з багатьма пайовиками! Отак я півтора року «заслужено відпочиваю» на порогах державних, та правда, видно, за сімома замками захована…

А нещодавно натрапила на «Сільські новини» за 11 грудня 2012 року, прочитала подяку редакції пенсіонера Володимира Крючкова з Могилева-2 рідного мені Царичанського району за допомогу в отриманні земельного паю. Приємно, що журналісти підсобили звичайній людині. Тому і прошу допомоги у відстоюванні правди у схожій ситуації, копії всіх документів додаю.

ВИДИМА РІЧ, непрості випробування випали Марії Олександрівні на заслуженому відпочинку. Змагання із судовою системою України непросто виграти навіть людям не сьомого десятку та не з мінімальним «доходом». Та Марія Ярка свято вірить, що майже піввікова праця її мами таки буде визнана сліпою Фемідою, тому й відриває останні копійки від себе на судові процеси. Коли ж вивчити мотивацію ухвалених рішень у спадковій справі пенсіонерки, то виникає цілісна правова картина, яку згодом «ставлять» догори дрига… У першій інстанції голова Царичанського районного суду Ольга Гудим 21 квітня 2015 року задовольнила позов Марії Ярки. Рішення суду ухвалене на підставі доведених доказів:

«Варвара Реп’ях, її мама, була членом колгоспу імені Калініна, 10 жовтня 1968 року вийшла на пенсію. Відповідно до ч. 2 ст. 6 Примірного Статуту колгоспу, ухваленого на IV Всесоюзному з’їзді колгоспників, членство в колгоспі зберігається також за колгоспниками, які припинили роботу через старість або інвалідність. Землі колгоспу передано у колективну власність для сільськогосподарського використання КСП ім. Калініна відповідно до рішення Прядивської сільської ради від 12.04.1995 року, що підтверджує і Державний акт ДП № 000031 від 12. 04. 1995 р. Згідно з довідкою відділу Держземагенства в Царичанському районі від 17. 03. 2015 року Варвара Реп’ях не внесена до списку Державного акта на право колективної власності на землю по колишньому КСП ім. Калініна Прядивської сільради.

Та пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 16.04.2004 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» встановлено, що член колективного сільгосппідприємства, включений до Списку, що додається до Державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами Цивільного кодексу, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку».

Як видно, аргументи суду «залізобетонні», як кажуть адвокати. Тим паче, що пропущених у Списках на право колективної власності було чимало в кожному господарстві. Ось щь повідомив редакції прядивський сільський голова Іван Бабенко:

– Коли в Прядивці розпаювали колгоспну землю, то спочатку величина паю перевищувала 5 гектарів. Та число пропущених у списках виявилося вельми значним – кілька десятків чоловік – тому довелося зменшувати земельний пай до 4,6 га. Відтоді з 2000-го року Царичанський суд неодноразово виносив рішення на користь пропущених у списку. У позові нашої землячки Марії Ярки районний суд задовольнив право на землю її мами Варвари Реп’ях, яка все життя працювала в колгоспі і на пенсію пішла з нього. Та суди вищих інстанцій чомусь скасували це рішення, таких випадків раніше не було.

Після набуття законної сили згаданим рішенням Царичанського суду сесія Прядивської сільської ради 17 червня 2015 року одноголосно надала дозвіл Марії Ярці на розробку технічної документації із землеустрою щодо передачі земельної ділянки 4,41 гектари із комунальної власності Прядивської сільради у її приватну власність. Здавалося б, справедливість торжествує, право колгоспного пенсіонера на землю відновлене. Та 8 червня 2015 року, більше ніж через місяць після набрання рішенням суду законної сили, прокурор Царичанського району А. Носенко подав апеляцію – мовляв, членом колгоспу мама заявниці була, але заяву про вступ до КСП не писала… Протест внесений «в інтересах держави, яку представляє Держземагенство». Йшлося в скарзі і про строки позовної давності.

У запереченнях до апеляційної скарги Марія Ярка вказала, що термін звернення до суду нею не пропущений, позаяк дізналася про порушене право мами лише 2014 року. Та й колгосп не обтяжив себе працею – офіційним повідомленням власної пенсіонерки про паювання спільної, тобто і її, землі. Після 8 серпня 1995 року, дати виходу Указу Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» колективна земля стала приватною. Але колгосп Калініна діяв і був перереєстрований у КСП ім. Калініна… лише 31 березня 1997 року, згідно з рішенням Царичанської райдержадміністрації № 174–р. Апеляційному суду про це Марія Ярка надала історичну довідку з архівного відділу Царичанської РДА № 649 від 07.07.2015 р. Тобто прядивські землі паювалися ще колгоспом Калініна! Ось як пояснює це член колгоспної ревізійної комісії Олександр Божко:

– Тоді ніхто не вірив, що колгоспи «ляснуть», і до того паювання всі ставилися, як до гранки… У 1995 році в нас був «глухий» колгосп, де люди по 5 років не бачили зарплати… Так, державний акт на право колективної власності на землю площею 6 129,8 гектара колгоспу Калініна рішенням Прядивської сільської ради № 58 виданий 12 квітня 1995 року, до нього доданий список працівників, які мають право на свою частку у колективній землі. А розпаювання з колективної у приватну власність землі проведене в нас у травні 1995 року, ще до Указу Президента України 8 серпня 1995 року. Причому документи писалися «на КСП Калініна», а в дужках додавалося «колгосп Калініна». Бо реформували колгосп у КСП ми лише 1997 року. Все пройшло «автоматом», звісно, ніхто нікуди ніяких заяв не писав. Безперечно, земля Варвари Реп’ях, як і всіх колгоспних пенсіонерів того періоду, у колективній частці є, на неї тепер має право її донька.

Але докази Марії Ярки в Апеляційному суді Дніпропетровської області… зігнорували. Почули прокуратуру, що Варвара Реп’ях «не була внесена в Список, що додається до Державного акта на право приватної власності на землю і членом КСП не була». Судді Е. Демченко, М. Волошин та Т. Куценко своїм вердиктом 19 серпня 2015 року землю в доньки колгоспниці відібрали… За аналогічним сценарієм справа побувала і в Києві. Судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Є. Євграфова, О. Євтушенко та О. Ситнік 21 жовтня 2015 року залишили рішення Апеляційного суду без змін.

Дивний присуд, що й казати… Вочевидь, до суддів так і не дійшло, що 1995 року, у часи паювання колективної землі, з правової точки зору ніякого «КСП» у Прядивці ще не було! Тому В. Реп’ях, як і всі колгоспники, не могла бути «членом КСП». Поза сумнівом, це вагома підстава того, що рішення київського суду може бути скасоване «за нововиявлених обставин згідно з главою 4 ЦПКУ». Панове судді, а з приводу того, що колгоспний пенсіонер помилково не була внесена до Списку, і зверталася до вас її донька! Про те, що в Прядивці до паювання ставилися як до чергової «гранки» «зверху», свідчить і той факт, що в перших списках пропущеними виявилися… усі спеціалісти колгоспу разом із головою! Тому суддям годилося б не «ламати» справедливе рішення Царичанського суду, ухвалене на підставі доведених доказів, а бодай вчитатися в нього… Бо таких рішень щодо поновлення прав на земельний пай колгоспників, пропущених в списках, суди першої інстанції ухвалили в Україні тисячі, якщо не десятки тисяч!

Доводиться лише обурюватися, що в Україні офіційна доктрина судового прецеденту не застосовується. Прецедентом вважається те, що відбулося в тій чи іншій ситуації раніше і сприймається як свого роду приклад, що підказує, як слід поводитися суддям в аналогічних ситуаціях. Наприклад, рішення, що виносяться судами країн ЄС, розглядаються як прецеденти і є обов’язковими для всіх країн ЄС. Як зазначає відомий адвокат В. Шафарук в «Юридичній газеті» № 35-36 2013 року:

– Система прецедентного права робить прозорою і передбачуваною як судову систему, так і діяльність правоохоронних органів, оскільки будь-який орган чи посадова особа не зможуть за аналогічних обставин відступити від правила, закріпленого в цьому рішенні. За таких обставин втрачає сенс чинити тиск на суд чи будь-яку іншу посадову особу, зменшується кількість скарг і знижується рівень корупції, позаяк ніхто не зможе діяти в аналогічній справі інакше, як у попередній.

Та поки що деякі наші судді «танцюють», як у польці – на два боки. Двічі дивними є і аргументи Царичанської прокуратури. Адже в суді першої інстанції відповідачі – Царичанська райдержадміністрація і Прядивська сільська рада – визнали позов Марії Ярки! Тобто сторони дійшли згоди, навіщо ж «забивати клина» у їхні стосунки? Тим паче, коли одна зі сторін – пенсіонер? А хіба є законною вимога «заради інтересів держави прошу суд відмовити доньці у праві її мами-колгоспниці на земельний пай»? Тут вже й політичного підґрунтя земельної реформи стосується, бо Україна і повернула колгоспні землі в руки трудівників тому, що визнала примусову колективізацію 30-х років незаконною! Та й стаття 3 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 15 лютого 1992 року говорить:

– Закон гарантує недопустимість втручання держави у здійснення господарських функцій КСП, обмеження його права та інтересів з боку органів державної влади.

У Прядивській сільській раді, згідно з її довідкою № 87 від 2 квітня 2015 року, «на території ради є землі запасу загальною площею 266, 71 гектари, які перебувають в користуванні на умовах оренди». Тобто при поданні апеляційної скарги Царичанська прокуратура порушила статтю 3 згаданого Закону, адже землі запасу є «спадковими» землями КСП ім. Калініна! Тепер Прядивська сільська рада здає їх під 3% річних в оренду, кошти йдуть до її бюджету. Тому прокурорський термін «заради інтересів держави» тут жодним боком не притулиш…

У разі ж отримання паю Марією Яркою із земель запасу відсоток оренди був би вищим, і їй довелося б сплачувати податок на доходи фізосіб, переважна частина якого йде до Держбюджету, та військовий збір, тобто певна сума надходила б державі. А своєю апеляційною скаргою прокуратура фактично діяла і всупереч згаданому Закону і проти інтересів держави…

У правовій державі, якою за Конституцією є Україна, право не може зникнути, піти внівець. Паювання колгоспних земель, як би його не критикували, чи не єдиний приклад більш-менш вдалої реформи, тому удвічі прикро, що тепер отак ставляться до прав колишніх хліборобів ті, хто мав би їх захищати… Бо чи не найвагомішою у цій справі є обставина, що на долю Варвари Реп’ях (Лутай), народженої 1913 року, випали усі «принади» примусової колективізації тридцятих років, «трудодні-дурнодні», Голодомор українського села 33-го року… А згаданою медаллю за звитяжну працю під час війни нагороджували небагатьох найсумлінніших трудівниць, які від зорі до зорі були в полях… Сорок чотири роки роботи на землі жінки-матері в одному господарстві! Якщо це не трудовий подвиг, то що?

Видима річ, згадані правові «негаразди» спадкової справи Марії Ярки, яка на сьомому десятку літ (!), з мінімальною своєю пенсією, відстоює порушене право мами, мають бути почутими. Перш за все народним депутатом округу Віталієм Купрієм, правником за фахом, Уповноваженим з прав людини Верховної Ради по Дніпропетровській області, Мін’юстом і ВККСУ, Президентом України, врешті-решт. Адже звинувачувати людину, яка все життя ростила хліб і до хліба, в тому, в чому вона апріорі не може бути винною – це судовий цинізм, освячений державою. А в Україні, за Конституцією, діє принцип верховенства права. Віриться, що не лише на папері…

Підготував Григорій МИКОЛАЙЧУК, Дніпропетровська область.