Поточний № 37 (1275)

21.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Засіяна нива життя


20.10.2011

Роки дитинства мого покоління випали на шістдесяті - не такі ситі, як пізніше, але дуже й дуже спокійні. Велика країна ніби насолоджувалася умиротвореним часом після ще недалекого лихоліття. Звісно ж, сільській дітворі за веселими пустощами було аж ніяк не до думок про те, що зазнало покоління попереднє - їхні батьки та діди. Таке вже воно, безтурботне дитяче життя...

Міцне коріння
Цю невеличку жіночку, що аж променить своїми жвавими блакитними очима, я завжди зустрічаю на вулиці Радянській у селі Степанівка, коли випадає нагода тут побувати. Завжди про все-все розпитає – життя-буття, рідних і знайомих, роботу та повсякденні клопоти, і сама розповість – що її радує та засмучує, що ятрить душу і що новенького в селі.
Такою Євдокію Данилівну Стрілець знають усі односельці – середнього та вже поважного віку, навіть молоді. Знають про її небайдужий характер, турботливість, постійну здатність співпереживати.
Євдокії Данилівні минає вісімдесят перший рік. У житті цієї жінки було так багато подій, добрих справ, людських доль, як колосків на довгій ниві.
Народилася 1931-го року в селі Красногорівка, що за півтора десятка кілометрів від теперішньої вже рідної Степанівки. У родині Олефірів уже було двійко діток – старша Галя, 1925-го, та середульший Микола, 1927-го років. Жили не краще й не гірше від інших. Батьки тяглися щосили у ті многотруднії літа, аби був хліб та щось і до хліба. Але війна…
- Пам‘ятаю, - розповідає Євдокія Данилівна, - як батько сказав: «Я вже не повернуся». Мабуть, відчував. Коли прийшли німці, забрали корову, кабанчика, геть все, а нас вигнали з хати в якусь ледь прилаштовану комірчину. Здавалось, що нам уже не вижити.
Допомагали коли окрайцем хліба, а коли склянкою молока сусіди, односельці – хто чим міг. Але порятунок прийшов, ніби якесь провидіння – хтось невідомий передавав Олефірам пакунки з харчами.
- Не знаю й тепер, може, то було батькове прохання, – каже Євдокія Данилівна. – Уже згодом, коли я вивчилася на агронома, покликав мене колись в районі начальник сільгоспуправління Іван Остапович Табур та й питає: «А чи знаєш ти, Дусю, хто вас тоді рятував від голоду?» «Ні». «Кирилець», - каже. Згодом я зустріла цього чоловіка, що тоді працював директором заготзерна, але чомусь не насмілилася про все у нього розпитати. Тим паче, що він мене дещо спантеличив, вручаючи цукерки. «Та хіба ж я мала дитина?!» - зніяковіла аж. «Бери-бери, я люблю жінок пригощати», - сказав весело.
Після окупації юна Дуся взялася завзято опановувати науку: спочатку в місцевій школі, дарма що писати доводилося у старих книжках, на ногах були не за розміром великі гумові чоботи, а спідничка зшита з двох лантушків; потім – у Красногорівському технікумі за фахом агронома.
Міцним корінням тримала її біля себе батьківщина, де минули такі важкі-важкі, але ж незабутні роки. І коли після технікуму Євдокії Олефір дали направлення в далеку та чужу Астраханську область, поїхала в столицю проситися, щоб зоставили її на Полтавщині. І домоглась свого!
У полі доля колосилась...
Із середини п‘ятдесятих у двадцятип‘ятилітньому віці очолила Євдокія Стрілець агрономічну службу колгоспу «Комунар» і незмінно нею керувала до середини вісімдесятих, коли прийшов час виходу на заслужений відпочинок. Саме тут, щабель за щаблем, поле за полем, підкорялись їй висоти визнання – спочатку срібна медаль ВДНГ СРСР, перші місця з урожайності в районі, потім – звання Заслуженого агронома України, орден Трудового Червоного Прапора. А найголовніше – засіяні тисячі й тисячі гектарів землі, що винагороджували повсякденну працю добрими ужинками. Дуже багато цікавого та повчального може розповісти (та й розповідає) Євдокія Данилівна про премудрощі багатого агрономічного досвіду, зрештою, трудового життя.
- З перших кроків, – каже, - на практиці довелося мені торкнутися всього, що називається, своїми руками. Пам‘ятаю в шістдесятих роках вирощували в колгоспі коксагиз.
- Чи всі нині агрономи знають, що це таке? - цікавлюся.
- Мабуть, не всі. Це каучуконосна рослина родини складноцвітих. Морочлива справа. Робили все вручну – сіяли, пололи, вибирали коріння. Адже саме в корінні міститься молочний сік (латекс), що йшов на виробництво каучуку.
- А я ще пригадую, - в пам‘яті виринають вже мої свідомі роки, - конопляну плантацію за нашими хатами. Та копанку в долині – ту, що Коноплянкою називали. Ми з хлопчаками тоді, невідь-чому, впустили туди черепаху, привезену якимось дядьком із Кременчука.
Євдокія Данилівна посміхається моєму несподіваному спомину:
- Коноплі потрібно було вирощувати теж. І теж не покладаючи рук, у прямому розумінні. Вибирали спочатку плоскінь, під осінь – матірку. Вимочували аж до Жовтневих свят (Дні Жовтневої революції – Авт.). У наших бідних жіночок руки терпли та німіли від важкої роботи і крижаної води. Одного року на обласній нараді я в гніві сказала вголос усьому присутньому товариству, що через «оте мочіння ми жінок на той світ передчасно відправляємо». Директор луб‘яного підприємства аж сполотнів: «Як ти, Данилівно, можеш таке казати?!» Правда очі ріже: згодом основну роботу з переробки конопель перевели вже до Миргорода.
- Нині в Україні дуже мало площ під цією культурою, - долучаюсь до розмови і я. - Хоч уже створені безнаркотичні сорти. Наскільки мені відомо зі статистики, в УРСР коноплею засівали до п‘ятдесяти тисяч гектарів землі. Сировина ця просто унікальна – це і волокно, і паливо, і на харчові та медичні потреби використовується.
- Культура справді високорентабельна, завжди давала добрий прибуток, - веде далі Євдокія Данилівна. – Але в ті часи на наших родючих чорноземах ми вирощували все: колгосп «Комунар» мав сад, шовковиці для тутових шовкопрядів, городину. Сіяли практично всі зернові, ярі й озимі, й по кілька сортів, бобові, навіть сою, технічні культури. Рослинництво було за багатьма напрямками. І завжди в чомусь вигравали. Скажімо, ланка Михайла Свічкаря славилася високими врожаями кукурудзи. Бувало, й до ста центнерів з гектара мали, щоправда, вже коли з‘явились гібриди. Ланка Дмитра Паська одержувала до 550 центнерів цукрових буряків, а кормових – до семисот.
Звичайно ж, за ці роки Євдокія Стрілець вивчила кожне поле, як власну долоню. І в кожному з них – її терпіння, наполегливість, професійні знання. Ретельно, по багато разів робили на кожному агрономічні аналізи. Вносили органіку та мінеральну поживу, щоб родючість чорноземів не вичерпувалась.
Тому й нині потенціал цих земель досить високий та, як спадщина попередників, підтримується агрономічною службою теперішнього ПП «Комунар».
Заколосилась щедро й жіноча доля Євдокії Стрілець. Із Павлом Васильовичем, чоловіком, нашим добрим шкільним учителем, уже разом 55 років. Виховали і дали путівку в життя доньці та сину. Тетяна Павлівна працює в одному з великих московських банків, Сергій Павлович – фахівець відомого столичного комбінату «Оболонь».
Згадуючи ті надзвичайно важкі роки дитинства та юності, Євдокія Данилівна все ж вдячна долі, що вона подарувала тисячоколосі ниви її життя.
Вона вижила, щоб жити. А жити, щоб творити й плекати. Плекати врожаї та наступні покоління на своїй рідній землі.

Микола ШАРИЙ. Фото автора.
Великобагачанський район, Полтавська область.