Бобровицький район. З Іваном Куровським доля звела мене ще в студентські роки. Пощастило працювати пліч-о-пліч з людиною напрочуд відповідальною, обов'язковою, діловою. У нього не буває довгобудів або незавершених об'єктів. Вважаю, що такі риси - рідкість для сьогоднішнього часу, який вимагає водночас надійності, впевненості, що з цією людиною можна мати справу, а з іншого - плодить пустомолотів, які обіцяють людям «манну небесну», а як дійде до діла, то їх і сліду не знайдеш. Куровський - інший.

Голова райради Олександр Шапченко: Завжди бути в гармонії з самим собою

Пам'ятаю його перші Горбачі Бобровицького району і перші п'ятдесят гектарів орендованої землі... Найперше, що сказав на зустрічі з людьми: сільські діти підуть у нову школу. Ніхто не повірив. До вересня залишалося якихось два-три місяці... Початок нового навчального року горбачівські діти зустрічали в сучасній школі з євроремонтом. Далі - газифікація всього села. Газ у кожну хату, до кожного об'єкта соцкультпобуту. Все - своїм коштом, і ні копійки - з людей. Наступний етап - ремонт доріг, житло для спеціалістів.
Економічні показники потроху повзли вгору, але, як і закономірно, земля не давала особливих надприбутків. Тим паче, у перші роки, щойно вичухавшись із бур'янів... Втім, це не завадило Куровському, котрий йшов у народні депутати, здобути в 2006 році блискучу перемогу. На моє тверде переконання, не колір прапорів і не партійні лідери впливають на остаточний вибір людей. Конкретні справи, особистість, харизма - ось ті головні важелі, які здатні переконати і повести за собою. Багато горлохватів приїздило тоді в район, і коли б усе обіцяне ними втілилось у життя, ми б жили по-іншому. Доходило до абсурду. Поки агітували за себе, бралися навіть щось робити. Та вже наступного дня, щойно дізналися про свою поразку, забували про все, що обіцяли. Вибори пройшли, а тепер живіть, люди, як знаєте!
Іван Іванович продовжував працювати для людей, ставши народним депутатом, він почав робити для них у десятки разів більше! І не заради самореклами чи заробляння політичних балів. Приміром, у селі Нова Басань, де в нього немає жодного гектара орендованої землі, власним коштом допоміг провести підвідний газопровід високого тиску. Люди кооперативним способом почали газифікацію, але грошей на закінчення робіт не вистачало. Не знайшлося їх і в районному бюджеті. На допомогу прийшов Куровський, і його мільйон гривень вирішив проблему. Іван Іванович приїздив на урочисте відкриття як почесний гість і меценат. А далі - більше. Люди швидко розібралися, хто чим дише, і почали масово звертатися із заявами до Куровського про оренду земельних паїв. Так під «крилом» мецената опинилися Олександрівська, Свидоведька, Білоцерківська сільські ради, і одночасно почалася розбудова сіл, розташованих на їх територіях. Усі населені пункти були газифіковані, створені нові робочі місця, бо піднялася вся сільська інфраструктура: ФАПи, школи, їдальні, будинки культури. Орендна плата, яку платить Куровський за користування паєм, - одна з найвищих у Чернігівській області! Відповідно, і надходження до бюджету, а в Бобровицькому районі ПП «Агропрогрес» Івана Куровського орендує близько десяти тисяч гектарів, досить вагомі.
Не можу не торкнутися ще одного важливого моменту. Івану Івановичу його опоненти часто дорікають, мовляв, нехитре це діло бюджетними грошима собі славу наживати (Іван Куровськии є членом у Комітеті Верховної Ради з бюджетної політики, - авт.). Зауважу - він і там по-здоровому лобіював інтереси простих людей. Чи у багатьох народних обранців вистачило на це мужності? У 2008-2009 роках район отримав три мільйони бюджетних коштів для розвитку соціальної сфери. У такий спосіб розпочали реконструкцію водогону в Бобровиці, а це було проблемою номер один у районному центрі, яка багато років не вирішувалась, розпочато будівництво 154-квартирного будинку. Останній об'єкт, щоправда, Іван Іванович завершував силами свого тресту «Житлобуд», але то вже окрема тема. Та навіть вона характеризує його як людину. Скажу в загальних рисах: не так сталося, як гадалося, та Куровський не припинив будівництво, хоча були привабливі пропозиції продати житло. Як-не-як, Бобровиця географічно дуже вдало розташована - за якихось 100 кілометрів від столиці. Але Іван Іванович вибрав не гроші, а силу власного авторитету, врешті силу чоловічого слова: пообіцяв - зроби! Вже потім у приватній бесіді мені зізнався, що зазнав чималих збитків...
Та стоїть у Бобровиці красень-будинок, зведений за європейськими стандартами, квадратний метр площі в якому коштував людям посильних для сплати коштів.
Сімдесят дві сім’ї отримали квартири в ньому взагалі безкоштовно! Близько двадцяти з них - сім'ї медиків, вчителів, військовослужбовців, працівників міліції. У таких квартирах щасливі новосели побачили укомплектовані всім необхідним санвузли та ванні кімнати в кахлі. Я такого не бачив і не чув ніде, особливо тепер, коли тисячі сімей не можуть докупитися того житла, коли людей цинічно дурять всілякі трести й контори, залишаючи практично голими й босими, без даху над головою.
А районний будинок культури, який до тями привів Куровський! Повністю замінили котли, переробили саму систему опалення. Дах у Бобровицькій гімназії перекрив Куровський. А це сотні тисяч гривень.
Та ж медицина. Ремонт одного з відділень районної лікарні - за кошт мецената, реконструкція дитячого відділення - ще триста тисяч. Інсулін для діабетиків Бобровицького району купує Куровський, і знову майже 200 тисяч... А де ж держава?
- Олександре Дмитровичу, - перебиваю свого співрозмовника, - сказане вами вражає... Але навіщо людина це робить? Пробачте, таке враження, ніби він взагалі не знає ціни грошам...
- Не ви перша про це питаєте, - посміхається мій співрозмовник. - Я знаю Івана Івановича краще від інших, тому дозволю собі таку ремарку: це чоловік, який живе у гармонії із власною душею, із самим собою, своєю совістю. І цей душевний стан для нього дорожчий за всі гроші світу, разом узяті. Якось сам у нього спитав, як оце щойно ви мене, навіщо стільки грошей витрачається на соціальну сферу. Жив би собі - не тужив... «Не можу вже інакше, - відповів він якось аж приречено. - Як проїду селами, як подивлюся, як люди живуть - за живе бере! Немов я перед ними чимось завинив, бо живу по-іншому, а вони зведені до жебраків. У покинутих, порослих бур'янами селах...». І тоді я зрозумів - не роздає він гроші направо і наліво, бо ж не сонечко, всіх не обігріє. Куровський просто допомагає вийти на нормальний рівень життя тому ж таки вчителю, медику, хліборобу. Дозволяє відчути себе людиною, жити достойно.
Бо й сам вийшов з народу. Простий сільський хлопець з подільського села на Вінниччині, він не одразу став власником будівельної компанії, народним депутатом. Працював простим виконробом на будівництві, пройшов усі щаблі. Тому, як ніхто інший, знає ціну заробленій копійці.
«А взагалі, скільки людині треба? - сказав Іван Іванович мені якось за чашкою чаю. - Усього з собою не забереш. Лише пам'ять ніколи не тліє». Думаю, що саме її - добру, щиру пам'ять по собі цей чоловік цінує над усе. Саме тому так живе і так працює.

Перші Горбачі і… президентство

З ЦЬОГО СЕЛА, з перших п‘ятдесяти гектарів Куровський починав свої «аграрні університети». Відповідальність виявилася подвійною: люди, прочувши про чоловіка, що піднімає з розрухи села, просилися самі з паями…
Згадує Михайло Шумейко, генеральний директор ПП «Агропрогрес»:
- Моє рідне село нагадувало післявоєнні руїни. І хоча на календарі був 2000 рік, у Горбачах не було ні газу, ні доріг, ні ферм. Село вимирало разом з рештками тодішнього СВК «Горбачівське», що практично збанкрутувало. Злидні, борги, безнадія, безвихідь… Коло замкнулось. Я, на той час молодий дипломований агроном, та ще кілька чоловік, здаватися злидням не хотіли і наполегливо шукали вихід.
Тікати у столицю на заробітки не хотілося. Було велике бажання працювати на землі, жити в рідному селі, де народилися й виросли. Про Івана Івановича ми не знали майже нічого, крім того, що керує в столиці будівельним бізнесом і частенько навідується з дружиною Ольгою Яківною до її батьків у Коломийцівку, сусіднє село Носівського району, що межує з бобровицькими Горбачами. Втрачати було нам нічого, і ми подалися просити високого столичного гостя врятувати село від занепаду…
У Горбачах і досі пам‘ятають першу зустріч з Куровським – чекали на пихатого пана, а приїхав непоказний худорлявий чоловік у чорному пальто. Зібралися, було, в клубі, а там підлога трухлява, ногою необережно ступиш – провалюється. Перейшли в школу, там з горем пополам і провели збори.
- Я не приїхав сюди заробляти, - сказав Іван Іванович, щойно встав перед громадою. – Я приїхав, щоб вам допомогти. Обіцяю, що наступного разу зустрінемося у новому будинку культури.
З тих пір і почалося у занедбаних Горбачах справжнє життя. Всього за рік повністю провели газифікацію коштом мецената. Навіть редуктори встановили на кожному будинку. Далі – будинок культури, школа, дитячий садок, ФАП. За кошти Куровського навіть пожежну частину в селі створили й утримують. Автомобілі «швидкої допомоги» - теж заслуга Івана Івановича…
За якихось три роки Горбачі змінилися до невпізнанності: асфальтовані дороги по селу, нова церква. А чого вартий сільський осередок культури! Не гірший будь-якого столичного, він часто збирає селян на концерти за участю відомих артистів. Сюди, у забуті Богом Горбачі приїздили Наталя Могилевська і Ані Лорак, Віталій і Світлана Білоножки, Павло Зібров. До речі, курйозну історію, що трапилася з останнім, розказали мені у селі. Водій Павла Зіброва припаркувався біля місцевого будинку культури, очікуючи на свого господаря. Та не минуло й хвилини, як його чемно… попросили переїхати в інше місце.
- Та ви знаєте чия це машина? – обурився той. – Самого Павла Зіброва!
- Не маємо нічого проти, але на цьому місці ставить свій автомобіль Іван Куровський. А це – наш бог… - відповіли люди.
Для зневірених людей, для села, що повільно вмирало в бур‘янах, він і справді став богом. Здавалось би, з моменту тих перших зборів у неремонтованій школі минули роки. А люди не лише не розчарувалися в ньому. Вони вітають його щоразу оплесками і щоразу стоячи, і проводжають у такий же спосіб. Навіть ті, хто на схилі літ втратив силу в ногах, не дозволяють собі сісти, поки не зробить цього першим Іван Куровський.
Бо він – і справді ніби найяскравіша із зірок, що зійшла на заснованому хмарами небосхилі над Горбачами, Степовими Хуторами, Відрадним, Степанівкою, Карабинівкою, Коломийцівкою. Особисто я далека від думки, що селянам у черговий раз, як це буває перед черговими виборами, силоміць нав‘язують ідола, на якого треба молитися. Селяни - особливий сорт людей, котрим немає коли за роботою співати йому «Алілуя!». А ще – дуже важко, майже неможливо увійти в душу, з якої по-живому викорчували надію, довіру, правду. Іван Куровський – один із небагатьох, хто увійшов і кому це вдалося. Бо він, тобто його портрет, мало не в кожній горбачівській хаті на почесному місці.
- Це наш президент! - сказав мені сімдесятирічний чоловік, що трапився випадково на сільській вулиці. – Хочете, поведу вас по хатах для більшої віри? – запропонував несподівано. - Горбачі – наша маленька країна, а її президент – Іван Куровський. Що тут незрозумілого? – чоловік не приховував щирого здивування від моєї недолугості.
Навіть не сперечаюся! Бо хто ще, як не президент, повністю утримуватиме сільську школу й доплачуватиме вчителям, окрім державної зарплатні, ще й свою, «президентську»? Хто збиратиме дітей по віддалених селах і звозитиме їх купленим за власні гроші автобусом до відремонтованого практично заново, за мільйон гривень, дитячого садка? Вранці і ввечері, щодня, утримуючи штатного водія і виховательку? Звісно, тільки Президент. Хто витратить на оздоровлення сільських дітей тільки в цьому сезоні 880 тисяч гривень, компенсуючи не лише вартість путівки в кращих пансіонатах Криму з триразовим харчуванням, а навіть… вартість дороги? А кожному, без винятку, випускнику школи подарує на згадку цифровий фотоапарат? Не дивно, що їдуть до «Агропрогресу» люди з Вертіївки і Крут Ніжинського району, інших сіл Ічнянського, Бахмацького районів.
- Приїздять з короваєм на вишитому рушнику, - розповідає Михайло Шумейко, - з хлібом-сіллю просять Івана Івановича до себе. Це давній український звичай, і означає він найвищу ступінь поваги, шани і довіри. Ми, на противагу іншим, не агітуємо людей по селах переходити до нас з паями. Вони самі йдуть. Розривають кабальні договори оренди з недобросовісними орендарями і просяться під крило Куровського. Що б там не казали, але в «Агропрогресі» найвища не Чернігівщині орендна плата. Куровський залишив далеко позаду всіх своїх недоброзичливців. Люди прокидаються. Стають зрячі. І мудрі.
Скільки ж справді платять в «Агропрогресі»? Михайло Шумейко називає цифри, що приємно вражають. Люди отримують за пай 1300 гривень грошима, 800 кг зерна, 200 кг цукру.
- За минулий рік ми роздали людям шість мільйонів грошима, п‘ять тисяч тонн зерна, тисячу сто тонн цукру, - розповідає генеральний директор «Агропрогресу», - на загальну суму двадцять два мільйони! Зауважте, всі податки сплачені, як і належить…
Мав я розмову зі спритними хлопцями, що їздили селами й туманили людей, мовляв, Куровський дурить селян. А офіційно дає не більше трьох відсотків. Тоді, пам‘ятаю, порадив їм – дайте і ви те, що платить Куровський… Вмить куди й ділася їхня пихатість. Так ми не можемо, відповідають, нам не вигідно.
А в «Агропрогресі» й досі тримають збиткове тваринництво, розуміючи, що за ним – робочі місця й долі людей. Іван Іванович твердо стоїть на тому, щоб будь-якою ціною, навіть в збиток собі, людям у селі була робота. В «Агропрогресі» небагато-немало – тисяча двісті працюючих, сімсот з них – задіяні щоденно. Місячний фонд заробітної плати складає два мільйони 250 тисяч, і заробітна плата, як годинниковий механізм, десятого числа кожного місяця. Це про щось говорить?
- Михайле Яковичу, не можу не задати вам ще одне запитання, тим самим раз і назавжди розвіяти сумніви… Кажуть, Куровський працює винятково на найманій сільгосптехніці, своєї не купує. Значить, прийшов тимчасово, щоб нажитися?
- Якась нісенітниця й більш нічого! Іван Іванович дійсно орендує потужні зернозбиральні комбайни, які професійно, а головне, оперативно збирають урожай. Ніякої крамоли у цьому я не бачу. А враховуючи обсяги «Агропрогресу», це дуже правильний хід! Тим паче, він може собі це дозволити, на відміну від тих, хто говорить, що Куровський «временщик».
Тепер розвію другий міф. Цьогоріч ми купуємо два потужні бурякозбиральні комплекси «РОПи» вкупі з навантажувачем за 600 тисяч євро або двадцять мільйонів гривень на «наші» гроші. Така політика – нарощувати виробництво цукрових буряків. Зараз ми засіяли цією стратегічною культурою 2,5 тисячі гектарів. Придбали сім сучасних «Кейсів» потужністю 500 кінських сил. Вартість одного – близько двох мільйонів гривень, спеціальні сівалки під кукурудзу, 24-рядкові, які сіють цілодобово, 250 гектарів за добу. Самохідний обприскувач, що обробляє більше 500 гектарів за добу і коштує 3,5 мільйона. Ми чітко визначились і по структурі посівних площ, і по тому набору техніки, яка нам потрібна.
В «Агропрогресі» не буває такого, щоб кукурудзу три-п‘ять років поспіль сіяли по кукурудзі або вирощували винятково мак. По п‘ять тисяч гектарів у нас під озимою пшеницею та ярим ячменем, десять – під кукурудзою, дві з половиною займають цукрові буряки, тисячу гектарів – овес, триста – гречка і сто гектарів – суданка.
Тому є, як то кажуть, що і в комору покласти, і з людьми є чим розрахуватися. А тим, хто тиражує плітки по селах, я б порадив працювати, тільки так можна довести, що ви на щось здатні. І ще - коли б кожен, хто бере у селян землю, вклав хоча б десяту частину у те, щоб покращити тим людям життя, дивись, і розквітли б, піднялися українські села з безпросвітних злиднів.
До слова, «временщик» Куровський вклав у соціальний розвиток сіл за десять років свого господарювання п‘ятдесят мільйонів гривень. Хто більше? Готовий потиснути руку.

Запахло в Бобровиці паляницями

Років шість-сім поспіль у районному центрі з населенням більше десяти тисяч не куштували власного хліба: пухкі паляниці й «кирпичики» на розпушувачах возили з Ніжина, Києва, Прилук і навіть Черкас. Звідусіль, тільки не з Бобровиці! Пам‘ятаю, мама щоразу бідкалась, коли зустрічала в гості, що хліба доброго не купиш. Тому вже взяли за звичку – їхали до неї в Бобровицю з хлібом дніпропетровським…

СВІЖОСПЕЧЕНИМИ паляницями у Бобровиці запахло у квітні 2009 року. Саме звідси бере відлік історія відродження Бобровицького хлібокомбінату, одного з найстаріших підприємств району. Створений у 1963 році, він колись належав місцевій райспоживспілці, пізніше не раз змінював господарів. Останні – підприємливі хлопці з Києва, «приробили» хлібокомбінату ноги, та такі, що новий господар – Іван Куровський придбав уже навіть не завод, а радше, пакет документів… Пожовклі від часу папірці лише нагадували про минуле виробництво – тут випікали до двадцяти п‘яти тонн хліба на добу і фактично забезпечували ним весь район. Але вже у 2005-му виробничі потужності були зведені нанівець – хлібокомбінат через брак сировини, застаріле устаткування не зміг витримати конкуренції і випікав невеликі партії хліба лише для потреб військових частин… 
У сучасному, відбудованому практично заново підприємстві з білого пластику важко впізнати колишній зруйнований дощенту хлібокомбінат. Заасфальтована територія потопає у квітах, а заводська прохідна раз по раз випускає в рейс машини з готовою випічкою.
- Налаштовані ми оптимістично, - запевняє директор Бобровицького хлібокомбінату Петро Лабузький. – І хоча ринки збуту для нас відсотків на вісімдесят втрачені, прагнемо повернути зайняту нашими колегами нішу й відродити марку бобровицького хліба.
- І є підстави для оптимізму?
- У нас з‘явився серйозний інвестор. Вже на старті Іван Куровський вклав у занедбане виробництво десять мільйонів гривень. Були встановлені сучасні хлібопекарські печі «Ревент» виробництва Швеції, італійська лінія з фасування готової продукції, підведений газопровід. Тривають переговори, і наш інвестор серйозно розглядає пропозицію щодо придбання і монтажу тунельної печі для випікання житнього і пшеничного хліба, потужністю близько десяти тонн на добу.
На хлібокомбінаті вже є ротаційні печі, призначені для виробництва здобно-булочної групи, але нам треба орієнтуватися на масового споживача, якщо хочемо повернути втрачені позиції. Тунельна піч відчутно розширить наші можливості, хоча задоволення це не з дешевих. До неї потрібна спеціальна розстоєчна шафа, загалом у комплекті це потягне на три-чотири мільйони гривень.
- Новоствореному виробництву, напевне, бракує професійних кадрів, адже багато що безнадійно втрачено? Чула, що й ви поміняли один із хлібокомбінатів Ніжина на цей, у Бобровиці… Щодня їздите на роботу?
- І не лише я. Мій заступник з виробництва, професіонал вищого ґатунку, Наталія Володимирівна Парасюк, теж ніжинська. Невдовзі працюватиме у нас заступником з економіки і фінансів ще один здібний хлопчина з Ніжина. Сьогодні, розумієте, час такий, що вимагає максимальної віддачі, особливо коли мова йде про виробництво, що лише починає вставати з колін. Тому відбираємо кращих, шліфуємо кадри.
Загалом на комбінаті працює близько ста чоловік. Погодьтеся, для районного містечка, де ніякого виробництва практично не залишилося, це теж непогано. Люди вчасно отримують заробітну плату, мають інші соціальні виплати.
- Петре Михайловичу, чим збираєтесь підкорювати ринок, чи є якісь складові успіху бобровицької марки хліба?
- Найперше – сировина. Вона найбільше впливає на якість хліба. Хороші паляниці не спечеш із поганого борошна. На полях ПП «Агропрогрес» вирощується зерно, яке максимально відповідає високим стандартам і вимогам щодо вмісту клейковини. До того ж, маючи власну сировину – борошно, цукор, ми можемо здешевити вартість хліба. Це суттєвий козир перед конкурентами.
Мережа фірмової торгівлі у Бобровиці, Кобижчі, Носівці – ще один важель впливу на ринок хлібопродуктів, котрий, на жаль, багато років існував без нас. Вже має своїх покупців наш магазин «Гарячий хліб» біля прохідної комбінату в районі залізничного вокзалу. Ціни тут від виробника і хліб прямо з печі. Ну, і, звичайно, якість і асортимент.
Сподіваюсь, що навіть за цей короткий час покупці зрозуміли, що бобровицький хліб – це не лише традиційний «кирпичик» і кругла паляниця, а й хліб «Домашній», «Гірчичний», «З часником», «З висівками», широкий вибір булочок із різноманітними начинками. На досягнутому не зупинятимемось. Будемо освоювати нову рецептуру, технології, асортимент. А ще, як-то кажуть, «свого не цуратись і чужому навчатись». Ми й тепер не минаємо жодної спеціалізованої виставки, запозичуємо кращий досвід своїх колег. Виставляємо і власну продукцію. Зовсім скоро з‘явиться наш фірмовий логотип «Бобровицький хліб».
Колектив націлений на результат. Сподіваюсь, що не за горами той час, коли наші хлібобулочні вироби буде купувати вигідно і… престижно.

Вдосталь зерна нового врожаюз може прийняти віднедавна приватне акціонерне товариство (ПАТ) «Бобровицьке ХПП»

- До приходу інвестора не жили – животіли, - розповідає голова товариства Сергій Галатенко (на знімку). – Сотні тисяч гривень заборгували до Пенсійного фонду, податковій службі. Замість «живих» грошей зарплату людям давали… борошном. І так було з року в рік. Перспективи ніякої навіть не маячило, - підсумовує Сергій Олександрович.
Справжнім, без перебільшення, порятунком для «лежачого» підприємства стала співпраця з Іваном Куровським та його «Агропрогресом». І цього сезону перші машини з зерном були саме з «Агропрогресу».
- Виходить, так би мовити, замкнутий цикл - сільськогосподарські структури нашого інвестора вирощують, ми переробляємо і зберігаємо, забезпечуючи борошном Бобровицький хлібокомбінат.
Цього року ввели в дію три склади для зберігання зерна на сім тисяч тонн кожний. Наступного року плануємо збудувати ще три. Третій рік, як змонтували сучасну сушку для зерна американського виробництва, що дає можливість переробляти до двох тисяч тонн збіжжя за добу. Маємо власний млин, щоправда, не такий потужний, як хотілось би, та п‘ятсот тонн борошна на виході отримуємо.
Сучасна лабораторія, оснащена всім необхідним, контролює якість вхідної сировини.
- Дощі заважають розвернутися у повній мірі, - жалкує Сергій Галатенко. – Маємо доводити до кондицій збіжжя, що завозиться. Втім, чого нарікати на погоду? Потужна сушарка свою справу зробить! І ми плече підставимо.
Територія підприємства впорядковується, асфальтується. Це не те, що колись було – суцільне болото, норії із зерном стояли повні води. Завдяки інвестиціям підприємство росте, розвивається. А головне – у людей з‘явилося світло в кінці тунелю: стабільна робота і реальні стимули працювати.

Підготувала Лариса НЕСІНА.  Фото автора. 
Чернігівська область.

На знімках: Осередки культури та духовності. Заступник директора з виробництва Наталія Парасюк, начальник хлібобулочного цеху Сергій Лук'янчук та завлабораторії Алла Андрієнко.