СЬОГОДНІ війну згадують не лише фронтовики, яких лишилось зовсім мало, а й ті, у кого життя у 1941-му тільки-но розпочиналось.

…Їхню хату у селі В‘язівок Павлоградського району фашисти спалили. І малий Петро разом з мамою стали, як багато їхніх односельців безхатченками. А оскільки податись було нікуди, нічого не залишалось робити, як переховуватись у власноруч зроблених норах під берегом річки. І хоча ті дні були чи не найтяжчими в житті родини Терещенків, сьогодні Петро Михайлович згадує їх з особливим щемом у душі.
- Була надія, що батько повернеться з війни, що наша армія переможе фашистів, - говорить він. -З тією надією і жили аж до самого визволення нашого села. А ось батько мій, Михайло Денисович, загинув у боях під Кривим Рогом. Так і не дочекався тоді його ані я, ані моя матуся…
За плечима Петра Терещенка нелегкий життєвий і трудовий шлях. Та найвищим своїм здобутком він вважає своїх донечок Вікторію та Ірину. Обом їм дав не лише вищу освіту, а й виховав справжніми людьми. Це, напевно, важливіше за будь-які дипломи.
Вік і хвороба, на жаль, зробили своє: ставши інвалідом другої групи, він, як і раніше, любить життя і людей, які його оточують. А на вихідні його доньки разом з онуками приїздять до діда у селище Горького Дніпропетровського району, аби допомогти по господарству та підтримати добрим словом.

Текст і фото Валентини ШЕВЧЕНКО. Дніпропетровська область.

На знімку: ветерану праці Петру Терещенку завжди у разі потреби приходять
на допомогу телефоністи Миколаївської дільниці «Укртелекому» Сергій Дідоборщ,
Володимир Чорноусенко, Анатолій Мельник та Юрій Чоломов.
- Наш Петро Михайлович повинен бути завжди на зв’язку, - говорять телефоністи
і бажають ветерану доброго здоров‘я та довголіття.