О, яке воно принадне і щасливе, наше повернення в юність. І хоча мудреці не радять повертатися в минуле, а жити сучасним і прагнути в майбутнє, це повернення робить нас молодими, здоровими і непереможними.

КНИГА Миколи Головка «Зелена врода» повернула мене не лише в нашу з ним студентську юність (ми разом вчились в університеті – це були вже далекі 50-ті роки минулого століття), а й в нашу молодість, яка гартувалась в ефірі Дніпропетровського обласного радіо і телебачення. І якби не моя дружба з видавництвом «Ліра», мабуть, би ніколи не мала щастя перегорнути і перечитати це дорогоцінне видання, яке побачило світ завдяки онукові мого колеги, депутатові Дніпропетровської міської ради Камілю Примакову. Вважаю, що Миколі пощастило мати такого онука, бо він, я вважаю, здійснив подвиг, підготувавши і видавши не просто книгу, а історію рідного краю.
Побачивши на столі у редактора «Ліри» Оксани Нечай «Зелену вроду», я прикипіла до неї душею. Бо вже на обкладинці поруч з автором побачила і своїх дорогих радіоколег, які давно відлетіли за сивий обрій. Так от що ми залишаємо після себе. Відзвучали в ефірі наші голоси, а книга – це вічне. Вчитувалась в кожне слово, в кожну фразу, милувалась і захоплювалась багатством мови. О, яка ж вона барвиста, співуча, багата і незрівнянна з жодною мовою світу! І хоча я люблю безмежно свою рідну українську мову і не зраджу її до кінця, все ж по-новому відкрила її для себе, читаючи нариси, новели, замальовки, вміщені у книзі Миколи Головка. Як тонко і глибоко розумієш і відчуваєш ти, мій дорогий колего, нашу чудову українську природу! З-під твого пера оживає все: і птахи, і звірі, і комахи, і дерева, і ліси, і українські села, про які ще коли сказав Великий Тарас: «неначе писанка, село зеленим гаєм поросло».
Ми з Миколою творили в ті вікопомні 60-90-ті роки, коли розквітали на нашій землі пишним цвітом колективні господарства, де були і череди корів, і отари овець, птахоферми, м’ясо-молочні та свиноферми. Разом з Миколою я поверталася в ті села і колгоспи, звідки і я вела свої репортажі. Яка шкода, що ні разу в ті роки не перетнулися наші шляхи-дороги, ні разу не бачила його на телеекрані, коли він вів у «Сільських новинах» цикл своїх телепередач «Це твої люди, земле».
Читаючи про передовиків села, раділа, коли знаходила знайомі прізвища, і думала з надією: а може, хто з них і досі живий і з таким же душевним трепетом, як і я, перечитав би цю книгу. Ну, а якщо не вони, то є ж у них діти, онуки, правнуки. Дай Боже, щоб потрапила до їхніх рук ця дуже цінна, цікава і корисна книга! Та, на жаль, тираж її всього 500 примірників. Не знаю, як розпорядився видавець Каміль Примаков, а я вважаю: її треба перевидавати багатотисячним тиражем, аби кожна школа, а особливо сільська, кожна бібліотека мала «Зелену вроду» Миколи Головка.
А як би було добре, якби управління культури і освіти представило цю книгу на семінарі бібліотекарів, учителів-літераторів, зробили б свого роду презентацію. Туди можна було б запросити і Каміля Примакова, який би розповів про свого дідуся і про те, як готувалась до видання ця книга. Сказала б своє слово про «Зелену вроду» і письменниця Леся Степовичка, автор досить глибокої, і ґрунтовної післямови. Зверніть увагу на її назву: «Сонячне ретро, або Духовний заповіт Миколи Головка». Могла б і я сказати там своє слово і про автора, і про його книгу.
І ще про одне: як прикрасили і збагатили книгу фотографії! На них читачі побачать і юного Миколу та його дружину, і донечку Вікторію, і вже дідуся з онуком – Камільчиком на руках, і в студії за роботою, і в степу та в колгоспному саду. Є тут і біографія Каміля Примакова, і авторська передмова «Чолом вам, люди» і добірка Миколиних віршів. Його рядками і завершую свій допис:
«Я не випав в небесних
високостях
А все тримався
грішної землі.
До мене муза прилітала в гості,
Показувала шлях в нічній імлі».

Дора КАЛИНОВА, письменниця.

Фото. Студент Микола Головко з мамою, вітчимом
Павлом Пальком, сестрою Олею,
с. Якимівка на Дніпропетровщині, 1958 р.