Десь років із десять тому людей, котрі започатковували як власну справу сільський зелений туризм, вважали ледь не диваками. Ну, хто, мовляв, буде відпочивати на селі, коли тут з ранку до вечора хоч спини не розгинай. Одначе вже згодом міський люд, уже на той час заможніший, втомлений «принадами» урбанізації, потягнувся до первісної природи, до річечки чи ставка, до прохолоди глиняної хати під стріхою, до дубового столу у тіньочку, накритого натуральними смакотами домашньої кухні. Дедалі новий напрямок у туризмі набував популярності і нині стрімко торує шлях тільки вперед. Сьогодні він уже окреслений рисами організованого бізнесу, перебуває під опікою Спілки сприяння розвитку сільського туризму. Розглянемо це явище більш детально.

Адреси: Схід - Захід, Північ – Південь
Своїми адресами сільського туризму може нині пишатися вже кожен регіон України. І кожен має притаманні тільки йому особливості та своєрідний колорит.
Безумовний лідер ( власне, так сталось за найсприятливішими природно-кліматичними умовами та історично) – регіон Західний: Івано-Франківська, Закарпатська, Львівська та Чернівецька області. Тут густі ліси, багатство ягід і грибів, незвичайні ландшафти, чисте повітря, води гірських рік, величні Карпати, унікальні культові споруди. Літо не спекотне, а взимку – сніг, лижі, крижана свіжість, наповнені народними традиціями різдвяні свята. Приваблює туристів і високий, загальноєвропейського рівня сервіс.
Що стосується Півдня, то, крім перлин - міст-курортів Чорноморського побережжя, родзинкою є багатонаціональний сільський Крим, де можна доторкнутися до цікавого життя різних общин – татар, болгар, греків, пізнати їхню культуру, поласувати стравами самобутньої кухні.
Відоме розмаїттям своєї флори та фауни побережжя Південного Бугу. Місцевість просто створена для активного відпочинку, підкорення скель. Сплаву по кам‘янистих порогах. А ось асоціація фермерів Придунайя організовує дуже цікавий відпочинок на Одещині – з відвідуванням біосферного заповідника, системи озер, знайомства з культурою і звичаями багатьох національностей, що тут проживають.
В останні більш як півроку авторові цих рядків довелося кілька разів побувати на Поділлі, куди територіально входять Хмельницька, Вінницька, частково Тернопільська та Чернівецька області. Краєвиди тамтешні зачаровують, рельєф формувався віками у процесі утворення невеликих гір – Кременецьких, Товтр та інших, каньйонів Дністра з численними притоками.
Відомо, що через Поділля пролягали головні набіги турків і татар на Україну, тому тут багато пам‘яток оборонної архітектури, з-поміж яких найвідоміші – Каменець-Подільська та Хотинська фортеці. Славиться подільський край і в спалеологічному світі – тут сотні дивовижних печер. Побіля однієї з них, що міститься в горі Попелюшка (с. Подвірне Новоселицького району Чернівецької області) мені випала нагода побувати наприкінці минулого року.
Усі ці природні дива можна побачити на власні очі, користуючись послугами сільських господарів – власників подільських зелених садиб.
У центрально-східному регіоні України активного розвитку набув сільський туризм передусім на Полтавщині, побіля берегів чистоводих рік – Хоролу, Сули, Псла. Головним же центром туристичних мандрівок стали відомі на весь світ Великі Сорочинці, гоголівська Диканька, Опішня – столиця українського гончарства. Дуже попуряні тут також прогулянки верхи на конях із відвідуванням пам‘яток архітектури та мальовничих куточків полтавського річкового лісостепу, бо, як писала Леся Українка про ці краї, «українішої» України нема».
З Полтавщиною своїми осередками зеленого туризму можуть позмагатися й сусідні Дніпропетровщина та Черкащина. Скажімо, чудові місця побіля с. Могилів Царичанського району, де на берегах Орелі збереглися дві козацькі церкви та рештки стародавньої фортеці, а поруч багатий флорою та фауною Орільський заповідник. Осібно стоїть і знаменита Петриківка.
Черкащина - батьківщина Тараса Шевченка, центр визвольного козацтва - то заповідна Рось, де господарі зелених садиб запрошують покосити сіно, половити раків, назбирати лікарських рослин. А ось столична область – Київська – це пам’ятки трипільської культури, зокрема, історико-археологічний комплекс в Кагарлицькому районі, містом-музеєм, безсумнівно, є Переяслав-Хмельницький.
Свого часу мені довелося часто бувати в сільській Чернігівщині. Дивовижна природа Полісся, особливо в багрянці тихої осені, що відлітає у вирій на крилах строкатих птахів, – це край зачарованої Довженкової Десни. Північна перлина України самою природою створена для зеленого туризму. Чого варта тільки садиба «Соколиний хутір», поруч із всесвітньо відомим парковим ансамблем «Качанівка», що зберігся в своїй первісній цілісності. Тут детально та майстерно, до тонкощів відтворений колорит класичного українського села кінця XIX - початку XX століть. А ще ж є Сокиринський англійський ландшафтний парк із озерами, з чудовим у минулому палацом, також Тростянецький дендрологічний парк – один із найкращих в Україні, та багато-багато іншого.
Прийде час, коли український турист зрозуміє всю принадність саме вітчизняних зелених садиб і віддаватиме перевагу, скажімо, не спекотному Аравійському півострову, а тихим ошатним оазам рідної природи.

Літепло Припсілля
Коли весна нуртувала соками та пахощами дерев, що прокинулися від зимової сплячки, мені випала нагода побувати в рідних місцях Припсілля, у Великобагачанському районі, що на Полтавщині. Це край зі славними кобзарськими та мистецькими традиціями (чит. «Свята та будні піснею возвеличені», «Сільські новини», 29.11. 2011 р.). А завдяки найбільшій лівій притоці Дніпра – Пслу, що тут протікає, та мішаним і хвойним лісам довкруг русла річки, Великобагачанщина має чудові природні умови для душевного відпочинку.
Ми зустрілись із сільським підприємцем Павлом Максименком у хутірку для відпочивальників «Козацький стан» - цей чудовий задум втілено за досить тривалий проміжок часу завдяки щоденній, невтомній праці його господаря.
- А почалося все, коли я побачив цю дивну місцину – галявину у зеленому оточенні лісу, та затоку, де гілкою протікало старе русло Псла, - розповідає Павло. – Тоді й вирішив поступово звести стилізований під старовину український хутір.
- У ті часи, на зламі двотисячного року, чи не казали тобі: «Павле, а що воно таке дивнеє ліпиш?!».
- Та було трохи. Навіть дехто біля скроні крутив: випав, мовляв, бідолашний, із хмари на грішну землю. Треба, кажуть, свиней розводити, а не хату зі стріхою лампічити.
Відправною точкою підприємницької діяльності Павла Максименка було кафе «Фортеця», збудоване в козацькому стилі на 280 кілометрі автостради Київ – Харків, в припсільському селі Білоцерківка. Воно відразу набуло неабиякої популярності, бо, крім екзотичного інтер‘єру, пропонує відвідувачам страви часів Івана Коляревського. Поруч Павло облаштував конюшню з манежем для тренувань з верхової їзди.
До речі, про коней. Невеличкий спомин. З Павлом ми майже односельці. Із крайньої вулиці мого рідного села Степанівка, що лежить на високому пагорбі, вже видніється сусіднє село Якимове – батьківщина козацького роду Максименків, де зростав і малий Павло. Між селами великий луг, який і досі ще називають «долиною». Пам‘ятаю, як хлопчаками ми бігали туди гарцювати в плетиві високою травою із нестримним бажанням покрутити коням, що тут мирно паслися, бодай їхні хвости.
Так ось, від «Фортеці» верхи на конях можна пройти пару кілометрів в село Лугове і помилуватися «Козацьким станом». А ліпше – відпочити, половити рибу, сполохати зайця, за бажанням привітатись із диким кабаном, що інколи в гущавині принюхується до ароматів тутешньої кухні. Хоча, даруйте, краще не потрібно. Краще – посидіти і смачно пообідати в ресторанчику, стилізованому під корчму, де приязна господиня Галя у чарівному віночку та національному вбранні подасть вам домашню печеню, грибочки, свіжі овочі з городу і солоні та пахучі - з діжки. Або ж чогось міцненького, настояного на цілющих травах.
Я дивлюсь на білу глиняну стіну корчми – вона вся розписана відгуками вдячних відвідувачів, з-поміж яких впадає знайоме прізвище – автограф Сергія Бубки. Своє захоплення оригінально передають гості зі столиці Росії – Москви, котрі сюди вже постійно приїжджають.
- Завітала колись до нас, побувавши на Сорочинському ярмарку, і численна делегація з Японії, - розповідає Павло. – Так знаєте, не захотіли навіть ввечері заходити в будиночки, що у нас зі всіма зручностями та екологічно чисті, а лягли на траві просто неба і заворожено спостерігали за зорями.
- Та в урбанізованих мегаполісах того неба вночі і в підзорну трубу не побачиш, - кажу, знаючи по собі.
… А поруч Псел з потоком чистої прохолодної води. Довкруг свіже, напоєне луговими травами повітря. І від всієї цієї атмосфери віє ніжним літеплом…

«Розорена цілина»
Так уже можна сказати про сільський туризм. «Розорана» саме завдяки таким, як Павло Максименко. Їх в Україні, завзятих власників зелених садиб, вже сотні. І виконують вони важливу соціальну функцію, а не тільки, так би мовити, заробляють собі на хліб із маслом. Бо сільський туризм – це нові робочі місця, це надходження в місцевий бюджет, це, власне, імідж країни, бо до цього явища вже торкнулося чимало зацікавлених іноземців і залишилися цілком задоволеними сучасним сервісом в колориті нашої чудової природи та глибокої історії. Ми і далі будемо відстежувати розвиток цього цікавого і самобутнього сегменту туристичної індустрії.

Микола ШАРИЙ.