Поточний № 40 (1227)

15.10.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Жінка з легенди


23.10.2015

Вперше про неї заговорили деякі українські телеканали як про дивовижну жінку-лікаря, а також майора, командира розвідроти батальйону «Айдар», весною цього року. Вона дійсно воювала в зоні АТО, її ім’я Булах Наталія Вікторівна, позивний від символу медиків «Змія». Ця жінка і справді має героїчну біографію, дивовижну навіть для чоловіка...

Народилася Наталя в сім’ї військовослужбовця 20 травня 1964 року в Дніпропетровську, 1979-го закінчила школу із золотою медаллю. Натхненна прикладом батька, з 1983 до 1996 року проходила службу в армії. За час служби закінчила інститут народної медицини у Китаї, а 1993-го - Дніпропетровський медінститут за фахом лікар-терапевт. Займалася проблемами головного мозку, захистила дисертацію, стала кандидатом медичних наук. Після виходу у відставку проживала у рідному Дніпропетровську. Виросли троє дітей, народилися п’ятеро онуків… Два роки тому, перед початком російсько-української війни, Наталя Булах придбала хату в Могилеві Царичанського району. Щоб пожити на землі ближче до сонця, мати власний город і зустрічати свою велику рідню у мальовничому Приоріллі. Вона навіть не підозрювала, що її чекає надалі…

Коли розпочалася ця клята війна, Наталія Вікторівна знову стала в стрій – як фахового медика її мобілізували на передову, служила лікарем батальйону «Шахтарськ». Вона рятувала життя поранених бійців АТО, витягаючи їх з поля бою. Надавала невідкладну допомогу, оперувала, допомагала їм в реабілітації. А наступний бойовий період її життя просто шокує: Наталії Булах довелося командувати розвідротою, маючи у підпорядкуванні 107 відважних чоловіків! Які билися, за її словами, як звірі… Вона навіть потрапила була в полон до бойовиків, де провела в кайданках жахливих 6 днів. Потім, дякуючи Богу, її відбили наші.

Після року перебування в зоні АТО Наталію Булах запрошують на зустрічі до шкіл, громадських організацій. Нещодавно, коли їй у Царичанці вручали нагороду на День захисника України, присутні в залі військові чоловіки дружно встали на знак особливої поваги до цієї жінки. Вона погодилася дати інтерв’ю «Сільським новинам».

- Наталіє Вікторівно, що спонукало Вас стати на захист України?

- Сказати відверто: мене спочатку призвали в лави бійців АТО, а вже потім я стала патріотом. Взагалі вважаю, що політики повинні були вирішити спровокований громадянський конфлікт і не доводити до війни.

- Яку маєте сім’ю та як рідні віднеслися до того, що Ви пішли воювати?

- У мене одна донька і два сини, п’ятеро онуків. Обоє синів, Максим і Сергій, воювали зі мною у розвідроті. Ви не уявляєте, що відбувалося в моїй душі, коли я відправляла їх на завдання! Виділяти їх серед інших я не мала морального права. Доводилося іноді бути досить жорсткою, інакше ніякої дисципліни б не було.

- В яких боях Вам довелося брати участь?

- Найтяжчий бій був під Іловайськом. Думала, там ми всі і залишимося… Снайпери терористів не давали підняти нам голову. Доводилося повзати серед соняхів, витягати поранених бійців, надавати першу допомогу, потім оперувати. Тоді я врятувала понад 20 хлопців. Нещодавно одна з мам тих поранених вийшла на сцену і низько вклонилася мені в ноги, дякуючи за врятованого сина… А я його навіть не пам’ятаю. Тоді за добу я схудла на 18 кілограмів, не могла сісти на мотоцикл від утоми і ледь трималася на ногах.

- Яким було забезпечення: чи вистачало зброї, медикаментів, харчів?

- Впевнена: якби не волонтери, не знаю як би й втрималися. Вони везли все: каски, бронежилети, тепловізори, продукти харчування, дитячі листи, що підтримували бойовий дух. Кожен солдат носив із собою такий малюнок як оберіг. Зброю ж ми інколи добували і в бою.

- Як ставились до вас мешканці Донеччини?

- Вони досі, на жаль, перебувають під тотальним пресом російських телеканалів. Тому ставлення до нас було неоднозначним. Ми завжди ділилися з ними тими харчами і водою, що мали. Були серед них і такі, що видивлялися, де ми знаходимося, а потім йшов по нас обстріл. Пам’ятаю одного дідуся: зайшов, присвітив уночі ліхтариком і через дві хвилини почалося…

- Ви були добровольцями, захистили нас в перші дні війни. Яке ставлення до вас сьогодні органів влади?

- Краще не питайте… Тоді ми були потрібні, а тепер, коли сформувалася регулярна армія в Україні, ставлення змінилося. Зараз багато хто з нас, в тому числі і я, ходимо в суди, щоб отримати статус учасника АТО. Хіба це справедливо? Російську пенсію у мене забрали. Українську, якщо не відстою своє право на статус учасника АТО в суді, дадуть через вісім років. Отак я «помолоділа» за час війни, - з гіркою посмішкою говорить Наталія Вікторівна.

- Про якийсь особливий випадок, що Вас вразив за час перебування в зоні АТО, можете розповісти?

- Авжеж. Поряд зі мною служив командир взводу 39-го Окремого мотопіхотного батальйону, наш земляк Гусак Валентин Володимирович. Так він під час обстрілу терористів накрив собою грудну дитину. Як потім з’ясувалося, почувши постріли, батько дитини чимскоріше заскочив до підвалу, а немовля залишилося напризволяще… За свій геройський вчинок Валентин Гусак отримав медаль.

- А яка Ваша найбільша мрія?

- Щоб не було війни і щоб тим, хто захищаючи Україну, пішов на небеса, не було соромно за живих. Зараз важливо згуртуватися, зрозуміти, що війна не десь там далеко, до нас ніколи не дійде.. Та вона ось, поряд з Дніпропетровською областю, всього за дві години швидкої їзди! Тут люди ростять дітей, навчають їх у школах, проводять свята, планують своє мирне життя, й іноді таке враження, що геть немає повного розуміння ситуації, що склалася в країні. Гадаю, головне завдання влади зараз гуртувати людей, вести роз’яснювальну роботу. Надавати належну увагу тим, хто приходить на коротку відпустку із зони АТО. Щоб вони бачили: їм тут вдячні, за них вболівають, їхнім сім’ям допомагають. Це неабияк підтримуватиме бойовий дух. Не розумію, чому, наприклад, не запросили на урочистості з нагоди Дня захисника України батьків або дітей загиблих воїнів? Їм так потрібна увага! Невже це не зрозуміло? Чому, наприклад, на Дні села про учасників АТО згадали аж через дві години після початку свята? Тоді, коли дехто з них після контузії не зміг стояти і пішов додому? Також надзвичайно важливе патріотичне виховання дітей. Хочу звернутися до вчителів та всіх причетних до становлення підростаючого покоління:

- Навчайте дітей тому, що Батьківщина у нас одна і давати ділити її на частини ворогам не можна! Треба любити Україну, необхідно її захищати, боронити інтереси свого народу всіма можливими засобами!

Дивлячись на цю миловидну, симпатичну жінку, просто не віриться, що на її долю випала така важка ноша… У Могилівській ЗОШ І- ІІ ст., коли учні запитали на зустрічі скільки їй років і почули цифру 51, то хором здивовано вигукнули:

- Скільки? А ми думали 35-ть!

Наталя Булах повна сил і задумів міняти і в мирному житті все на краще. В ній відчувається сила і наполегливість, велике бажання це робити.

- А інакше за що ж ми боролися, воювали, якщо залишити все, як було? – говорить Наталія Вікторівна, єдина в Україні жінка, командир роти. Віриться, що і в мирному житті все буде гаразд. У її будинку, в якому відключений природний газ (!), періодично живуть поранені бійці з Донбасу. Їм немає куди їхати, бо їхні домівки в зоні, окупованій Росією. Наталя Булах мріє про створення для них реабілітаційного центру, докладаючи до цього максимум зусиль. Вчорашні фронтовики мусять бути стовідсотково задіяні і в мирному житті. Вони цементують націю перед багатьма зовнішніми і внутрішніми викликами, які усією громадою мусимо перебороти.

Слава Україні! Героям слава!

Григорій ДАВИДЕНКО. Дніпропетровська область.