«Нашого цвіту – по всьому світу» - ця народна мудрість і про Володимира Руденка – відважного канатохідця, який побачив світ на Півночі Росії, а зріс в українському містечку Підгородному під Дніпром. Історія життя цієї талановитої людини – це школа долання перешкод на шляху сходження до своєї мрії, це дивна історія, яка висвітлює жалюгідні постаті високих і не дуже чинуш, які беруть на себе місію вершити долі людські.

Віщий сон

За вікном стояло літо. Розпочалися літні канікули, і можна було б поспати подовше, але Володя прокинувся дуже рано. Чув, як тато збирається на роботу і погукав його. «Тату, ти знаєш, мені сьогодні снилося, що я ходив по канату! - із захопленням розповідав хлопець свій сон, а потім з мольбою в очах додав: - Натягни мені дріт, тату!»

Іван Порфирович поспішав, і до синового сну серйозно не поставився, але пообіцяв, що все зробить, тільки після роботи. Яким же було його здивування, коли він повернувся додому. На всю вулицю лунала музика, а перед його двором товпилися люди. Зійшлося, мабуть, піввулиці. А його Володя ходив ніби по повітрю. Та ні, то він натягнув дріт від даху будівельної будки і до стовпчика забору довжиною метрів шість та гуляв по ньому.

І це, як виявилося, був тільки початок кар’єри майбутнього всесвітньо відомого канатохідця Володимира Руденка із Підгородного. З того самого дня Володя почав настирливо втілювати свій віщий сон в життя. Він придумував нові трюки, не раз зривався і падав, але знову дерся на висоту. Ніхто і ніщо не могло його зупинити. Сам навчився жонглювати, але цього було замало для амбітного екстремала.

- Тату, віддайте мене куди-небудь навчатись, - просив хлопець.

Кинулись, а в Підгородному циркових гуртків нема, почали батьки розпитувати і знайшли такий у Палаці залізничників в обласному центрі. Став Володя відвідувати цей гурток. Робив безстрашні трюки, крутив сальто. Одного разу впав на руку так, що роздробив кісточку ліктьового суглоба. На хлопця чекала складна операція по імплантації нержавіючого болта, який тепер мав утримувати кістки руки.

- Одна рука в гіпсу, а він на другій стойку робить, по бильцях ліжка ходить, - згадує мама Валентина свого невгамовного сина.

Дядько Мишко

А доля все ж вела хлопця до його мрії. Якось до Дніпропетровська із Москви приїхав канатоходець, народний артист Дагестану Михайло Іванов. Яким чином, уже зараз ніхто не пригадає, але юнак познайомився з відомим артистом цирку.

- А ви б не змогли взяти мене до себе? – спитав москвича.

- Що ж ти робити умієш? – спитав його Михайло Іванов.

- По канату ходити! – так переконливо заявив хлопець, що ні у кого сумнівів не залишилось.

У цирку натягнули тренувальний канат, і Володимир впевнено пішов по ньому, як бувалий канатоходець.

Так, крок за кроком Володя Руденко торував шлях до своєї мрії, йшов до неї, незважаючи на травми і перешкоди. А останніх було ой як багато на його непростому шляху. Але про це трохи пізніше.

Батьки бачили нестримне бажання свого сина, бачили і його надзвичайні здібності, тому, коли Михайло Іванов запропонував їм забрати хлопця із собою до Москви, опору не чинили. Довірили їм свого талановитого сина. Складніше було переконати завуча Підгородненської середньої школи № 2 Тетяну Дмитрівну Ляшенко. Вона не хотіла віддавати документи, бо тоді хлопець ще не закінчив і 7 класів. Але й тут бажання юнака виявилося сильнішим за всі аргументи.

І розпочалося для Володі нове, гастрольне життя. З дядьком Мишком він їздив по всьому Союзу. Де виступали, там ходив до школи. У перервах між репетиціями і виступами осягав шкільну науку. І хоча зірок з неба не хапав, все ж вчився добре, бо мав гарну пам’ять і хороші здібності, які успадкував від своїх батьків. У команді Іванова Володя навчився складних трюків, робив навіть «копштейн»– стійку головою на голові іншого. А з 14 років почав отримувати власну зарплату, якою ділився ще й з батьками.

Розірвала їхній дружній тандем армія, до якої призвали Володю у 18. Служив у Таманській танковій дивізії два роки. А після служби він захотів працювати самостійно, але йому не дозволили, оскільки була дворічна перерва. З образою в душі Володя пішов тоді з цирку, але свого захоплення не залишав. І коли повернувся до рідного дому, натягнув дріт між деревами і давай ходити прямо над річкою. Простого не шукав, думав, як ускладнити, урізноманітнити свій виступ - так народжувалися нові надскладні трюки. Забажалось йому вже спускатися по канату не на ногах – на голові. Для цього батько зробив шапочку з коліщатками.

- Надягає Володя, робить стойку на голові – і джух, - згадує витіюваті здобутки свого сина Іван Порфирович.

Коли вже декілька номерів власних відпрацював, на прохання батька заступник голови «Райсільгосптехніки» Петро Лукич Дмитренко разом зі своїми підлеглими виготовив апаратуру для натягування канату. А коли сам Юрій Нікулін надіслав Володі Руденку запрошення до московського цирку і пообіцяв хлопцю надати допомогу у здійсненні його мрії – працювати самостійно, на роздуми часу не було. Навантажили батько і син Руденки свій «Москвич-комбі» реквізитом і рушили до столиці. Дорога була дальня. Десь під Тулою, вже стомлений, задрімав Порфирович за кермом, і сниться йому дві дороги – вліво і вправо. Повернув - і раптом прокинувся від пронизливого і довгого сигналу КаМАЗа, який ледь встиг його об’їхати.

І зараз моторошно згадувати цей епізод від усвідомлення того, що ця дорога могла б для обох Руденків стати останньою. Здається, сам Бог врятував їм життя, щоб продовжили вони свої добрі справи на землі. Бо обидва – люди хороші. Іван Порфирович – умілий столяр, скільки дверей він поставив, скільки будинків дахами накрив. А вже скільки бджіл понарозводив, скільки меду накачав. Безліч хороших справ на його рахунку. Тому досі його згадують добрим словом. Зокрема Олександр Святина, колишній завідувач сільгоспвідділу районної газети «Дніпровська зоря», який на пенсії зайнявся пасічництвом, пригадує: «Коли Порфирович був головним зоотехніком з бджільництва Дніпропетровського району, то рекомендував, щоб у кожному господарстві була своя пасіка для запилення посівів і підвищення врожайності, сьогодні ж деяким фермерам захотілось з пасічників отримувати плату за те, що бджілки запилюють посіви!».

До речі, саме кореспонденти «Дніпровської зорі» вперше рознесли славу про талановитого канатохідця-самородка із Підгородного Володимира Руденка. Абрам Левіт написав, а Олександр Ігнатов зробив фотоілюстрації і репетицій над Кільченню, і виступів першого приватного цирку. Вони і досі зберігаються у сімейному альбомі Руденків.

Саме з цими фотографіями, всім власноруч виготовленим знаряддям, а ще нестримним бажанням показати власні трюки на головній арені Москви долали довгий шлях батько і син Руденки. Юрій Нікулін, директор цирку на Цвітному бульварі, зустрів привітно і оцінив, хотів допомогти. Але радянська бюрократія не пустила. Треба ж було канатохідцю гроші платити, а їх не було закладено до бюджету. Тому Нікулін тоді лише розвів руками. Володимир не відступив, подався до Главку, до самого заступника міністра культури Людмили Яірової, яка із омріяної Москви відправила талановитого українського канатохідця до Чечено-Інгушетії, до міста Грозного. Там він цілий рік він пробув на репетиційному без можливості виступати, оскільки у Грозному був свій канатоходець – Адам. Не побачивши жодних перспектив, Володимир залишає цирк і повертається додому в Україну.

Цирковий кооператив

Це були вже горбачівські часи, коли в Союзі почав розгортатись кооперативний рух. І Володимир приймає рішення організувати цирковий кооператив у складі 10 чоловік. Тут неабияк виявилися не тільки креативні, але і організаторські здібності молодого канатохідця, які зібрав навколо себе таких же залюблених у циркове мистецтво артистів. Художнім керівником трупи не випадково призначив майстра спорту з важкої атлетики Степана Іванова, який жонглював двопудовими гирями, наче м’ячиками, а ще піднімав у зубах стержень із нанизаними на ньому 10-ма гирями і так тримав 320 кг декілька секунд без допомоги рук. Подобались людям і фокуси ілюзіоніста Володимира Полякова, і виступи молодого подружжя Сергія і Наталки Кучугурних із дресированими собачками, неабияк веселив публіку кумедний клоун Антоша у виконанні артиста цирку Юрія Рибака, особливо коли йому доводилось приносити на сцену гирі для С. Іванова.

При реєстрації циркового кооперативу тодішній очільник районного відділу культури забажав мати власну вигоду від діяльності циркачів. Довелося домовлятися, інакше не пропустив би.

Перший у Союзі цирковий кооператив Володимира Руденка виступав лише по селах. І куди б не приїздили артисти, їх тепло зустрічали жителі Дніпропетровського, Магдалинівського, Царичанського, Новомосковського і Павлоградського районів Дніпропетровщини. Залишилась книга відгуків, яка зберігає щирі слова подяки на адресу циркачів. Гортаємо ці сторінки. Ось подяка від директора Перещепинського будику культури Григорія Коцюби, ось від працівників колгоспу ім. Мічурина із с. Карабинівки Павлоградського району, далі від директора ДК ім. Кірова Нездіймиголови із с. Голубівка Новомосковського району – і так цілий альбом.

Згодом для переїздів придбали артисти старенький автобус, відремонтували – і вирушали дивувати працівників лану і дарувати їм і їхнім дітям радість. Про незвичайний кооператив стали писати газети, слава поволі ширилася просторами колишнього Союзу.

Запрошення від Куклачова

І ось одного дня приходить Володимиру Руденку пропозиція від уже знаменитого тоді дресирувальника кішечок Юрія Куклачова поїхати за кордон.

- Їдь, синку, - радив і батько, - чи ще випаде така можливість побувати за кордоном, - згадує про цей епізод, який перевернув життя його сина, Іван Порфирович.

І вирушила аматорська циркова група за бугор. Виступали в Ізраїлі, Іспанії, Бельгії, Голландії і Німеччині, де мали завершити свій гастрольний тур і після чого повернутись додому.

Після успішних гастролей Юрій Куклачов поїхав у Москву. А Володимир Руденко отримав запрошення працювати у німецькому цирку. А ще познайомився там зі своєю майбутньою дружиною. Це була чарівна німка російського походження Лариса, якій припав до серця кудрявий український сміливець.

Німці високо оцінювали екстремальні трюки, які виконував на шестиметровій висоті без страховки український артист. Про нього писали уже в німецьких газетах, він швидко став улюбленцем німецької публіки. Уже за рік зміг назбирати собі гроші і придбав «Мерседес», яким приїхав до батьківської оселі, неабияк здивувавши всіх.

Бумеранг

Про успіх радянського канатоходця стало відомо і у Москві. Заступник міністра культури Людмила Яірова вирішила використати Володимира Руденка, запропонувавши йому організацію виступу великої російської циркової трупи, до складу якої увійшли 105 найкращих артистів цирку. Умовою співпраці стала пропозиція – половину зароблених коштів надсилати їй, Яіровій.

Володимир організував виступи циркової трупи у чотирьох містах Німеччини. Успіх був колосальний. Але коштів Яіровій надсилати не поспішав, в душі артиста досі не загоїлася рана, коли його жбурнули із Москви аж до Грозного, не давши можливості здійснити кар’єру у столиці.

- Вона мені життя зламала, - з образою згадував впертий Володимир.

І раптом через радянське посольство поступає із Москви депеша – заборонити виступати цирковій групі.

- Чому? – на це питання знав відповідь тільки Володимир. Він приймає непросте для себе рішення. Підкоритися Яіровій було не в його правилах – і він терміново покидає Німеччину.

Так Володимир Руденко опиняється з дружиною у Сполучених Штатах. А циркову трупу висилають до Росії, виставивши Міністерству культури СРСР неоплачені рахунки за проживання і харчування радянських артистів в Німеччині у сумі 450 тис. німецьких марок.

Опинившись у США, Володимир Руденко знайомиться з українською діаспорою, яка допомагає йому розгорнути там свої циркову кар’єру. І знову неймовірний успіх. Ось він іде по канату із зав’язаними очима. А ось по канату у тазу зі зв’язаними ногами. Про нього американські ведучі захоплено розповідають, чергуючи розповідь із демонстрацією трюків. Цю телепередачу батько з мамою і сьогодні переглядають з цікавістю і болем, бо обоє дуже сумують за сином, який і зараз далеко від батьківської домівки. Розповідаючи про синову історію сходження до Олімпу, батько раз у раз спиняється. Часом сльози душать і якийсь ком підходить до горла, адже немало сину довелося і страждати. Тому зараз син уже не ходить по дроту. Не може більше.

І не тому, що йому уже за п’ятдесят, а тому що зламали йому тут, в Україні, життя, коли вирішив син повернутися і організувати в Україні циркову студію. Викупив для цього навіть приміщення будинку культури колишнього радгоспу. Та знайшлись ті, хто захотів віджати цю нерухомість, а коли не отримали згоди, кинули за грати.

Цілий рік пробув всесвітньо відомий канатоходець у СІЗО, намагаючись добитися справедливості. Але це виявилось важче, ніж ходити по канату. Страшні ті місяці залишились у минулому, а зараз вчить Володимир Руденко ходити по канату своїх учнів у Німеччині, де проживає разом зі своєю дружиною Ларисою, яка подарувала йому двох синів - Володимира і Домініка. А батько з матір’ю тішаться хоч маленькою вісточкою про свого талановитого сина та онуків. І сьогодні, як і колись, живуть вони душа в душу. Згадують своє життя-буття, в якому було багато дивних знаків.

Козацького роду

Сам родом із Спаського Іван Порфирович не раз переконувався, що хтось веде його цим непростим життям і оберігає. Приміром, після того, як відслужив в армії морпіхом Тихоокеанського флоту, почалася Карибська криза. Демобілізація відкладувалася, тож вирішив залишитись працювати на риболовецькому судні. Одного разу, вийшовши у відкритий океан, їхнє судно накренилося назад. Кинулися – ні рятувальних кругів, ні шлюпок – нічого на судні не виявилось. А берега не видно. Почали потихеньку дрейфувати і так дісталися берега.

- То, видно, Бог нас врятував, бо тоді страшні аварії щомісяця уносили десятки риболовецьких життів, - згадував Іван Порфирович. - Тільки і чути було – там згоріло судно, там підірвалось на міні. Бачив на власні очі і 12-метрові торпеди часів Другої світової, які діставали із дна.

Тож Іван вирішив більше не грати з долею – знайшов собі роботу столяра. Учнем він був здібним, так що через півроку йому дали вже 3 розряд. Але не тільки справу до душі знайшов Іван Руденко на Далекому Сході Росії. Там він знайшов і свою Валентину, яка народилась у далекому Путятині. Познайомилися вони випадково на танцях. Валентина була комсоргом на рибоконсервному заводі, тому як приклад сама запросила скромного хлопця до танцю. Невдовзі вони побралися, і там же з’явився на світ Володя – їхній первісток. Здавалося, є родина, є робота, але Івану нейметься – тягне додому – в рідну Україну. Як не опиралася Валентина, яка далі Владивостока за свої життя нікуди і не їздила, але скорилася – і поїхали вони на Іванову Батьківщину – в Україну. Мало-помалу збудували собі хатину, зростили синів, які стали їхньою гордістю. І старший - всесвітньо відомий канатоходець Володимир, і менший – Іван, який став фермером і надійною опорою для уже стареньких своїх батьків, хоча здібності мав не гірші, ніж у брата, але його дорогою не пішов.

Коли думаєш про те, звідки такі надзвичайні здібності синів Руденків - ходити без страховки про дроту, пригадуєш, що село Спаське, що на Дніпропетровщині, – це давнє козацьке поселення. А козаки, як відомо, були ще тими одчайдухами, одним із найперших випробувань яких було пройти по колоді, перекинутій між скелями на березі Дніпра.

Тож, як бачимо, козацькому роду - нема переводу.

Світлана МАРКОВА. Дніпропетровська область.