КОЛИ ЛЮДИНА в селі йде на заслужений відпочинок, то здебільшого в міру сил займається домашнім господарством. Та є в непростій українській історії величезний переліг, і навіть не один, до якого можна підступити і в поважних літах. Більшість українців розуміє важливість збору свідчень Голодомору 1932-1933 років на теренах України. Та не всі з нас, зізнаймося, записали бодай історію свого роду чи спогади старших рідних про голод…

Колишній колгоспний водій із 42-річним трудовим стажем Валентин Голяник із Перегонівки Кобеляцького району Полтавської області за дослідження тієї страшної доби у 2007-му році нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня. За подвижницьку працю по збереженню історичної пам’яті Валентин Платонович удостоєний звання Почесного громадянина Кобеляцького району. 
Як у серці звичайної, за його словами, людини зародилися оті щедрі зерна великого співчуття до замордованих знавіснілим радянським режимом рідних і незнаних людей? Як вони спонукали його до справжнього життєвого подвигу – вже п’ятнадцятирічної безкорисливої праці у безмежних полтавських краях з пошуку живих свідків тієї доби і записів їхніх розповідей?
Про себе Валентин Голяник розповідає лаконічно, він надзвичайно скромний. Відомий український письменник, композитор, голова Кобеляцької районної громадської організації «Літератор» Леонід Митько, вражений його життєвим і творчим шляхом, написав цікаву повість «Дорога до батька». Ось як розказав у ній про себе Валентин Платонович торік на презентації власного видання у бібліотеці Кобеляк:
- Народився у Василівці 1938 року, але виріс у Перегонівці. Тут тут одружився, тут прожив життя, тут виросли мої діти. Батька до війни я не знав. Нас було троє. Мати ішла, коли темно, і приходила, коли вже темно. Вона мене в дитинстві книжками забавляла. На книжках я виріс. Для мене книги – це все.
… Я знав, що нас п’ятеро братів. Якось спитав у матері, де вони? Вона відповіла, що в голодовку мої брати Олексій, Андрій, Володя і сестричка Віра померли маленькими. Мене це дуже вразило, і я тоді пообіцяв матері, що напишу про них.
… Батько прийшов з війни, як я ходив до другого класу. А помер, коли йому було 45 років. Я тоді навчався у дев’ятому класі. Дуже переживав цю втрату, навіть захворів. Тоді ж уперше почав писати. Вірші присвятив батькові.
… Про голод став писати вже пізніше. Спершу мати розказувала. Потім, коли вийшов на пенсію і мав більше часу, почав їздити по селах велосипедом, шукаючи очевидців. Бувало, і по 150 км за день наїжджував. Об’їздив увесь Кобеляцький район, був і в інших. Записував свідчення людей, складав списки, збирав фотографії. Були і попередні ще записи, як їздив ще машиною по роботі, завжди возив з собою блокнот і ручку.
Спочатку думав – напишу історію для внуків. Бо мій дід загинув у Першу світову, і я все думав: от якби він мені щось залишив про ті часи. Тож мені хотілося онукам розповісти історію нашого народу. І от так вийшло. Три видання «Трагічних сторінок моєї Вітчизни» є. Тепер у мене є доповнення. Прошу допомогти, аби вийшло четверте. Більше очевидців того страшного голоду 33-го вже немає. Вважаю, що така книга повинна лежати в кожного на столі заради пам’яті народу і перестороги майбутнім поколінням.

ЧИМАЛО теплих слів почув тоді Валентин Платонович за збір унікального документального матеріалу. Зворушили його думки кобеляцького міського голови Олександра Ісипа:
- Завдяки таким людям, як Ви, зберігаються пласти історії, свідчення, артефакти. До відзначення 80-річчя Голодомору в Україні міська рада зробить внесок у видання четвертої книги Валентина Голяника. Це актуально нині і повсякчас.
Надзвичайно проникливо висловився і заступник голови Кобеляцької районної ради Василь Мірошниченко:
- Дуже вражений, що людина може так глибоко писати, не маючи спеціальної освіти. Як треба любити людей і свій край, щоб присвятити йому майже все свідоме життя! Свідчення, зібрані Голяником, могли загинути безслідно. Усі знали, що був Голодомор, але ніхто про це не писав. Від себе і усього люду Кобеляччини – дуже велике спасибі Вам.
Вже четверте видання «Трагічних сторінок історії моєї Вітчизни» незабаром побачить світ. За моторошними розповідями земляків Голяника з Перегонівки, Василівки, Красного, Шенгурів та інших сіл - велика його і нелегка творча праця, безсонні ночі. За його спогадами, «першу книжку збирав і писав десять років. Це дуже забарна робота. Було, досиджусь до того, що ніби хорошого вина випив: хитало від напруження». А однією з перших була подорож до рідного села Василівки.
- Там жив наш сусід Корній Іванович Сулима, 85 років мав, і пам’ять у нього хороша, - пригадує Валентин Голяник. – Я йому: «розкажіть, бо в мене бабусі, дідусі померли, ніхто не розповідав». А він взяв і написав. Я просто здивувався. «Е, - думаю, - так стільки ж таких людей, що можуть отак написати про цю трагедію». Записав у Василівці, поїхав далі, далі… Все далі їду, стали масштаби ширші.
О, скільки ж трагедій! Я все це на магнітофон записував, тоді переводив на папір. Спочатку – чорновик. Може б, хто і зразу написав. А мені треба 6-7 разів переписати, щоб воно склалося для книги. Тому, що людина в літах збивається, повертається до спогадів, плаче… Я й завтра приїду і післязавтра. А приїду додому з Мотриного, Мартинівки, Орлика чи Біликів, а дружина Марія Семенівна, нині покійна, сидить переживає, каже: «Ти десь поїдеш посадками, навпростець, упадеш, тебе не знайдуть». «Не хвилюйся, - відповідаю, - у мене багато знайомих шоферів, підберуть, привезуть…»
Коли написав, пішов до Миколи Касьяна порадитися, чи має ціну оцей увесь матеріал. А він ті рукописи, що я приніс, пригорнув обома руками до себе і каже: «Прийдеш через два тижні, я все це прочитаю».
Він прочитав і мовив: «Оце все бери, неси у видавництво, я все оплачу». Я прийшов додому, розповів дружині, а вона розплакалась: «Оце чоловік, оце чоловік».
Ото я зустрів таку Людину, що надала мені якоїсь енергії, і я поїхав далі, продовжив збирати матеріали.
Другу книгу «Трагічних сторінок моєї Вітчизни» допомогла видати Кобеляцька міська рада. Третю, у 2008-му, через три роки після першої – Український інститут національної пам’яті. А передмову до неї, огранений художнім словом важливий документ тієї епохи, написав земляк, відомий український письменник Павло Загребельний (скорочено):
«Моє полтавське село Солошине Кобеляцького району простягалося уздовж Дніпра кілометрів на десять-п’ятнадцять. На тім боці Дніпра павпроти Солошиного були села Мишурин Ріг Дніпропетровської області, Куцеволівка, Дереївка, Успенська Кіровоградської. Півень співав одразу на три області. У тридцять третьому півні лишилися тільки на рушниках.
Скільки людей жило в моєму селі до голоду? П’ять або десять тисяч. А скільки померло? Ніхто й досі не знає. На нашій коротенькій вуличці (за іронією долі вона звалася Дворянською) вимерли родини Раденьких, Натнійних, Матвієнків, Проскур, збереглися тільки Загребельні. І так по всьому селу, по всіх вулицях і вуличках, по всіх кутках і урочищах – Колонах, Рогачихах, Бульшівці, Власенках, Гармашівці, Дворниківці, Сомівці, Фенях, Говорунівці, Педанівці, Махтеївці. Люди вмирали мовчки, покірливо, якось ніби зовсім непомітно. Щезали навіки в страшній каламуті, яка нависала над нашим селом свинцево -сіра, мов ота тканина, з якої селяни шили свій бідняцький одяг – полусукно. Упродовж усіх тих жахливих місяців світ втратив для нас усі свої кольори, всю різнобарвність, перший колір з’явився тільки в червні тридцять третього, коли заколосилися пшениці і жита, і ми почали прокрадатися в поле, наминали з колосків ще недостиглого зерна, тоді товкли його і пекли хліб. Хліб був… зелений!
У нас є щось мовби від древніх китайців. Ота закоханість в пишні церемонії, театральні дійства, урочисті жести. А тим часом набагато простіше і доцільніше було б зобов’язати президентським указом усіх голів обласних і районних адміністрацій, замість тратити державні гроші на службові мерседеси і лексуси, профінансувати видання бодай отаких скромних мартирологів, як оце уклав Валентин Голяник. Не письменник, не журналіст, а простий шофер із Перегонівки Кобеляцького району. Сів на велосипед, об’їздив усі села свого району, за площею більшого, ніж Велике Герцогство Люксембурзьке, знайшов там ще живих свідків Голоду 33-го, записав їхні розповіді, уклав списки померлих і за сприяння нашого славетного народного лікаря Миколи Касьяна видав книжечку з іменами тих, хто вже ніколи не заговорить, не обізветься до нас, не назове світові своїх батьківських прізвищ…»
Окрім документального, тричі доповненого твору, Валентин Голяник написав іще кілька повістей – автобіографічну про батька, голову колгоспу Платона Голяника, який «з людьми і в поле, і з поля», про армійську службу і нелегку роботу на молодіжній будові в Джунгарії, про відпочинок у П’ятигорську та поїздку «за радянське коло» в західний світ - до Чехословаччини і колишньої НДР. А ще має чимало прекрасних віршів та цікавих казок для дітей. Зараз Валентин Платонович готує книгу спогадів очевидців про тил і концтабори Другої світової, читає книги – сорок-п’ятдесят на рік, спілкується з дітьми та онуками.
- Вдячна батькові, що привчив мене до книжки, до активного способу життя, до спорту, - сказала дочка Світлана Зінченко, вчителька Перегонівської ЗОШ. – Щозими на лижах і ковзанах катаємося і досі. Батько – приклад для мене, він патріот свого села, своєї Батьківщини.

У СВОЇ 75 літ Валентин Голяник щодня бігає по десять кілометрів, обливається холодною водою і голодує по Іванову, має чимало планів на майбутнє. Кремезний, з відкритим поглядом, з обвітреним багатьма земними вітрами обличчям, він живе незвичайним пенсійним життям. Бо і сам є незвичайною людиною з великою силою волі, членом Асоціації дослідників Голодомору в Україні. На згаданій зустрічі в бібліотеці Кобеляк найзворушливими для Валентина Голяника були слова сільського старости Перегонівки Івана Шабельника:
- Від усього нашого села вдячний тобі за наполегливість. Бо, незважаючи на всі труднощі, ти своїм життям навчаєш молодь, як треба жити. Не завжди Голяник зрозумілий людям, але ця його впертість надихає інших.
Документальні свідчення очевидців небаченого людством штучного Голодомору - 33, зібрані Валентином Голяником, є вічною охороною української нації від помилки, що трапилася з нею майже століття тому. Від розбрату, захоплення різними «диктатурами», що мали і досі мають справжньою своєю метою загарбання всього світу кланом кримінальних злочинців під облудними гаслами «комунізму», «світлого майбутнього» тощо. Мусимо застерегти від подібного другого кроку усі сущі в Україні та всі прийдешні покоління пам’яттю про мільйони безневинних жертв українців 1933 року.
Жива пекуча пам’ять кличе нас усіх до дії. Валентин Голяник одним із перших відгукнувся на її заклик.

Підготував Григорій ДАВИДЕНКО.