Свідчення про Нерудсталь - п’ятихатський Бабин Яр

ЧИ ТО БОЖА ДЕСНИЦЯ
Слова, винесені у загальний заголовок, завершали мою давню журналістську розвідку про високо-трагічну і прекрасну долю Станіслава Федоровича Коваленка, котрий тільки чудом у лютому 1943 року врятувався від наглої смерті. Коли агонізуючі фашистські війська під ударами Радянської Армії вже відступали, то влаштували в селищі Нерудсталь П’ятихатського району масовий розстріл мирних жителів, серед яких більшість була єврейської національності.
Чи то людська рука, а чи Божа десниця відвернула малого Славика від чорного шахтного шурфа на місці рудника «Головвогнетрив»: 546 наших співвітчизників розділили тоді гірку долю жертв п’ятихатського Бабиного Яру, в якому ще довго, як пізніше свідчили жителі сусідніх сіл, земля буквально ворушилася від людських тіл. Кого не добила куля і не дістав багнет, фашисти штовхали в шахту живим. Славик мав тут бути 547-им. Після мами Віри 547-м...
Про що вже у 80-ті роки минулого століття вчитель Нерудстальської десятирічки В. Діденко (земля йому пухом) вірш написав, так і назвав його: «547-й живий». А автор цих рядків, неодноразово зустрічавшись зі Станіславом Федоровичем, присвятив його долі згадану вище розвідку, опубліковану в місцевій газеті «Злагода» і передрукованій пізніше рядом інших видань області.
Бо в 1996 році тільки-но С. Коваленко оформивсь на пенсію, трапилась уже й зовсім надзвичайна подія. На роботу в ДАІ, де працював «нештатником», подзвонили йому: чекай гостей із Санкт-Петербурга — зараз зайдуть... І серце в нього ледь не вискочило: невже? Адже ще наприкінці 40-х був прочув, що тих єврейських облав пощастило уникнути тітоньці Соні Очкур, маминій сестрі. Двох дочок вона виростила: Ліду і Раю. І тепер от...
На порозі стали дві вкриті сивиною жіночки. Й одночасно, незважаючи на прожиті піввіку, всі троє впізнали одне одного. І заплакали:
— Живі, Господи, живі!...

НЕ ЄДИНИЙ 547-й
За американським метром реклами Лоцісом Уайзом, немає нічого гучнішого за мовчання вашого телефона. Від себе ж додам: а ще коли ти на пенсії...
Проте за російським К. Чуковським, у мене знову задзвонив телефон. Й одразу впізнаю академічну говірку завідуючої П’ятихатським районним історико-краєзнавчим музеєм Тамари Василівни Тюріної. Котра гідно-професійно (від слова «гід») поставленим голосом без ніяких вам яких прямо так й ошелешила мене: а чи знаєте ви, шановний, що не був Коваленко 547-м?
— ??
— Ще раз уважно прочитайте вірш покійного Діденка. Його повністю наводить у своїй спробі історичного дослідження «Місто П’ятихатки і район у період фашистської окупації 1941-43 років» слухач Дніпропетровського відділення Малої академії наук України Владислав Мізін - учень 10 класу П’ятихатської загальноосвітньої школи № 2, мій вихованець гуртка «Юні краєзнавці». Там є, зокрема, такі рядки (нічого, що я по телефону?):
Фашисти зганяли з усіх
їх усюд.
До шурфу вели
наполоханий люд,
Що мав їм стати за могилу.
Він, Марко, за батьком
подибав услід,
Щоб бути разом наостанку.
Від холоду ноги ставили,
як лід,
І сич заридав біля ґанку.
— Хто такий Марко?! — спантеличено заледве уклинююсь.
— Марко Іванович Шатайло. Теж якимось чудом уцілів у тій Нерудстальській бійні. Втім, краще зателефонуйте вчительці тамтешньої школи Валентині Петрівні Нудній. Очолює вона там учнівську групу «Пошук», дітки якої встановили імена всіх 546 загиблих. Хімік-біолог, вона - дитина війни, батько її безвісти пропав — досі шукає... А Марко Іванович виступав у них на мітингу з нагоди відкриття реконструйованого пам’ятника невинно убієнним. Там у них раніше скромний обелісочок стояв.
Валентина Петрівна додала, що Марко Іванович Шатайло — вчитель математики. І дуже-дуже скромна людина. На місці трагедії на щорічних мітингах побував один-єдиний раз. І виступив перед школярами вельми скупо — вочевидь, що сльози геть перемкнули мову ветерану.
— А один із примірників вірша Володимира Діденка, — завершила В. П. Нудна, — досі зберігається в шкільній бібліотеці — самодіяльний поет був у нас її завідуючим. Один екземпляр його творчого доробку ми, передрукувавши, подарували районному музею.

НЕДОВГІ ПОШУКИ БУЛИ
І тут на мене чекала вже й зовсім разюче-карколомна новина — подарунок долі, нагорода за журналістський пошук.
— Власне кажучи, Марко Іванович Шатайло, наскільки мені відомо, досі у вас там в П’ятихатках живе. Десь на північній, «залізничній» стороні міста, — вразила вчителька-пошуковець. Повідомила як щось таке звичайне, саме собою відоме — аж до буденності.
Ну, чого ми всі такі ліниві й недопитливі? Адже репортаж з мітингу в Нерудсталі з нагоди відкриття реконструйованого пам’ятника, на якому і М. Шатайло виступав, наша районна газета «Ударний фронт», виявляється, друкувала. Ще і з епіграфом Діденкового «547-живого».
Та пішов мерщій у паспортний стіл! Не стільки там того міста, щоб не знайти в ньому Марка Івановича.
І таки знайшов!.. Щоб одразу ж і втратити...
— Уже п’ять років, як ваш Марко Іванович Шатайло у кращий світ пішов, — інформує завідувач П’ятихатським районним сектором Головного управління департаменту міграційної служби України у Дніпропетровської області Олег Борисович Дашко (о, як «реформували» звичайний собі паспортний стіл — не пообідавши, за один присіст і не вимовиш!). — У Господа нашого Бога вже давно ж заведено так, що першим до себе він забирає найдостойніших з посеред нас... Ось облікова карточка покійного.
— Пробачте, але ж тут значиться, що він Ісакович. Хоч у районі всі знають його як Івановича.
— А це вже питання до Володимира Марковича Шатайла, його сина. Живе він зовсім поруч — неподалік ось від нашої райміліції. На вулиці Петровського,100. Лишень перейдіть залізничним мостом, й акурат синове дворище буде... Більше всього, що вашому дідусеві клята п’ята графа все життя його муляла. З-під Нерудсталі, кажете, врятувався? Багато, чув, Ізраїлевого люду там лягло...

І МІКРОФОН ЗАПЛАКАВ
Поки господиня дому Любов Вікторівна Шатайло заходилась для неочікуваного гостя з чаєм, хазяїн обійстя Володимир Маркович, переривчастим від хвилювання голосом розповідає батькову епопею. Забрали його тоді разом з дідусем, старим Ісакієм. А коли почалися шалена стрілянина, ґвалт, розпачливі вигуки, один з німців крикнув хлопцеві ламано: «Беґі, я не стреляйт!». Батько похапцем обняв сина і завдав йому позад себе напрямок втечі.
— Тут мій тато завжди плакав, — каже Володимир. — Ніяк не міг собі пробачити, що таки покинув батька і побіг. Та все чекав пострілу в спину...
Мій співбесідник раптом тяжко закашлявся, ґлевтяками кулаків місячи в очах пекучі сльози чоловічої слабкості.
— Він усього кілька разів за все своє життя пригадував той момент. І то тільки з огляду на мої настійливі прохання — моє дитинство було, вочевидь, жорстоким у своїй цікавості... Та один раз не доказав уже в цілком зрілому віці — там, у Нерудсталі, на мітингу. В усіх тоді склалося враження, що мікрофон у нього заплакав і мову йому перебив...
...Отямивсь юнак аж у П’ятихатках, у хаті далекої родички (теж нині покійної). Прямо задубів, поки біг. Надворі лиш березень проклюнувся, а він — босий і в одному спідньому. Німці тоді всіх змушували геть-чисто все із себе скидати — хазяйновиті економісти чортові не хотіли, мабуть, кулями і кров’ю одяг нещасних псувати. На смерть бо, як і годиться, більшість у празникове тоді повбиралась. І для німецького фатерлянду воно, мабуть, жалілось катами...
Дві ночі перебув у родички та й подавсь у світи. Не хотів наражати її на небезпеку — у зловісних пошуках нових жертв німчура так і чигала містом.
Підсвідомо, якимось шостим відчуттям простував у сторону Дніпропетровська. Там — Дніпро, а за рікою уже, мабуть, радянські війська. Канонада, нічні спалахи артвогню були хлопцеві дороговказом.
Пробивався в основному ночами, уникаючи значних населених пунктів. А вдень христарадничав у когось поїсти що-небудь та хоч якось у хліву перебути.
Й уявіть собі — таки змилостивилась доля ще раз — по льоду перейшов Дніпро-Славуту. Відразу віддався у руки першому ж дозору наших. Вже й сам не знає, як повірили йому. Зарахувавши в маршову частину... шофером. Без ніяких офіційних посвідчень — просто показав, що вміє, і все.
Про свою участь у бойових діях Марко Ісакович дуже мало й скупо розказував своїм синам, Володимиру й Аркадію. Щораз душили його сльози, коли хлопчаки приставали до нього з просьбами спогадів «про війну». Наче замикався в собі і, здається, навіть сердився на свою неможливу слабкість висловити невимовне, яке так завжди ятрить-пече твою душу.
Як і більшість учасників Великої Вітчизняної, зі спогадами не рвавсь на трибуну. Дехто йому ще й дорікав: «Ну, не можна ж, Марку Івановичу, бути таким скромником! Поділіться...»
А як його ділити неділиме? Особливо батька, який тілом своїм сина заступив. Там, у Нерудсталі.
Заочно здобувши педагогічну освіту, Марко Ісакович усе своє життя пропрацював учителем математики. Спочатку в селі Красноіванівка, а потім — аж до виходу на пенсію — у селищі Мирне. Був навіть кращим вчителем-методистом району. Овдовівши, проживав у П’ятихатках разом із сім’єю сина Володимира. У хаті по згадуваній вулиці Петровського, яку разом зі сватами збудував сину. І з якої у віці 88 років і пішов у вічність. Пошуками зрадників, що в 40-х виказували фашистам євреїв, не переймався. Вважаючи, що не він і не 546 їхніх жертв їм суддя. А Бог. В якого все передбачено.

НЕ СПІЗНИТИСЯ Б...
Тепер доречно навести документальне свідчення, надане автору цих рядків Миколою Піциком, сільським головою Красноіванівки, на околиці якої знаходиться той рудник і стоїть пам’ятник убієнним (мова і стиль збережені — відповідають часові):
«01.02.1944 года, д. №143, стр.6
АКТ
[...] произведенными раскопками, а также показаниями очевидцев рабочих шахты «Главогнеупор» т. Доброгорского В., Скибы, Порпель Я., Чижик Т.Н. и др. установлено:
[...] Особенно жестоким репрессиям подвергалось еврейское население. Достаточно отметить, что из 2000 евреев, проживающих в районе, лишь единицам удалось спастись от кровавой расправы гитлеровских палачей.
Для разгула насилия и уничтожения были избраны пятихатские шахты «Главогнеупора».
На протяжении 1941-1942 и 1943 годов варвары-людоеды свозили со всего района по 70-100 чел. мужчин и женщин, детей. И после пыток их заживо бросали в шахты [...]
[...] По показаниям свидетелей тяжело раненные матери подползали к шахте, куда немецко-фашистские захватчики бросали живых детей, с просьбой проститься с ними. Но на слёзы захватчики отвечали огнём и штыками, расстреливая на глазах матерей их детей.
Об этих зверских расправах свидетельствует факт, что при раскопках шахты большинство жертв брошены вниз головой.
Произведёнными раскопками, а также показаниями свидетелей установлено:
немецко-фашистские захватчики и их сообщники, чтобы прекратить крики детей, брошенных в шахту живыми, бросали туда гранаты и камни.

о приказу гебитскомиссара Эрнеста Душена, начальника концлагеря Рестарова было замучено и расстрелено 546 человек.
Акт подписали: врач Саксаганской больницы Слесарев, председатель Грушуватского с/Совета Безверхий, председатель колхоза «Гвардия Ленина» Косенко, рабочие рудника: Труш, Скипа». (Усі вже померли. - В.Б.).
Коли я поділився творчим пошуком з відомим у П’ятихатках однополчанином Івана Кожедуба, ветераном війни Олександром Федоровичем Павлюком, з котрим останнім часом затоваришував, і показав йому ксерокопію наведеного вище документа, той і взагалі мало не з ніг мене звалив приголомшливим запитанням:
- А чи відомо вам, що в нашому місті є ще одна людина, яка також якимось чудом уникла Нерудсталі? Ви її повинні знати... От з драної голови вивітрилось її ім’я, прізвище, по батькові. Живе вона біля редакції. В тому домі, що має всі «зручності» у дворі. А двір той - як кіт ляже, то курці нема де стать. Та її дочка Світлана в районній бібліотеці працює. Ще б коли і не з вищою спеціальною освітою - мамка у свій час постаралась...
Путі Господні несповідимі, вражено констатую про себе, а ми ліниві й недопитливі. Бо ця Галина Пилипівна Береза не тільки біля редакції проживає у першому, з кількома квартирами комунальному будинкові міста — вона працювала в ній! Ще й Світлану за руку сюди привела. Коли сама на пенсію оформилась. Стороною недавно прочув, що на руках у дочки дуже слабує зараз бабуся.
Ну, чого ми такі ліниві й недопитливі? Цілими, вважайте, десятиліттями живе поряд з нами незвичайної долі людина, навіть працювала разом з нами. Й аби хоч хто-небудь, хоч знічев’я коли-небудь попитав: Пилипівно, Світланко, як вам живеться-можеться самим, де ваші близькі і взагалі — якого ви роду-племені? Не знаходилось для цього елементарної нічого не вартої цікавості. Так, в радянських буднях бойових кипучих на 8 Березня спроможешся хіба що на вітальну листівочку зі сукняним поздоровленням — от і вся твоя так звана «робота з людьми», редакторе!.. Ви тільки до «писання історії сучасності» (В. І. Ленін) вдатні, а як одним життям з негероїчними своїми сучасниками проживати...
Тим часом розповідає Світлана Пилипівна Береза:
- Я сама дізналась про Нерудстальську трагедію з публікації «547-й живий». У нашій сім’ї ця тема була чомусь табуйована. Може, тому, що в шахтному шурфі, як стало мені відомо пізніше, загинув дід Пиня? (Так усі чомусь його називали). Він доводився рідним батьком моєї мами, Галини Пилипівни. І загинув, коли їй було всього 12 років. А звалась вона тоді Бєлою.
Врятувалась дівчина зовсім випадково. Напередодні однієї з облав вона за настійливим наполяганням діда Пині разом зі своєю мамою прямо вночі втекла з П’ятихаток. І визволителів вони зустріли в сусідній, Кіровоградській області.
Нове ім’я і прізвище Пилипівна прибрала, вийшовши заміж за учасника Великої Вітчизняної війни Пилипа Михайловича Березу (на жаль, покійний). Світланка була в них «пізнім мізинчиком». Перед нею в батьків було вже два сини, один із яких теж уже помер. Кілька років тому.
На початку 80-х голова районного Товариства охорони пам’яток історії та культури Лідія Михайлівна Карась знайшла була в П’ятихатках сім’ю, в якої на горищі виявився німецький звіт, де і була вказана цифра страчених - 546.

ВСТИГНУТИ!
Печальний мартиролог (з давньогрецької — перелік покійників) повниться вже й нашими, як бачте, сучасниками. Ось чому важливо, — (не гаючи часу навіть уже й днини!), — подати якомога повнішу картину всього, що було і чому свідками є ми сьогодні. Щоб не довелося ще кому-небудь переживати страх за своє ім’я по батькові, боячися приналежності до тієї чи іншої національності. В тому числі, звичайно, й до української. Зрештою, вибачаюсь за вже доволі затертий літературний штамп, але краще поетового генія не скажеш: це потрібно не мертвим, це потрібно живим!
- Колись мій батько розповідав, що на руднику загинуло не менше півтори тисячі люду, -говорить згадуваний тут Микола Піцик. - Нещасних бранців привозили ешелонами, розселяли по хатах у райцентрі, по Грушуватій, у Нерудсталі. Вони жили тут близько року. А тоді їх звели в одне місце і заживо вкинули в шахту в березні 1943-го.
- Очевидці тих подій свідчили, що людей гнали з усієї області, висаджували їх у П’ятихатках, бо в нас же вузлова станція, - доповнює директор Нерудстальської загальноосвітньої школи Анатолій Немченко. - Сюди, в село, їх гнали колонами, тут їх рахували, а потім розстрілювали... Давно треба було б зробити гранітні списки пам’яті, меморіальну дошку, а то так і значиться: безіменні 546.
У Нерудсталі не було такого року, щоб тут не відзначали роковини трагедії. Колись біля цього пам’ятника виступав і районний хор ветеранів. А ще учні та вчителі у 70-80 роках минулого століття знаходили біля нього квіти з єврейськими шестикутними зірками. Певно, приїжджі родичі невинно убієнних і заживо страчених поминали таким чином тих, хто навік тут лишився.
А ще нерудстальці вже не раз могли пересвідчитись: яка б гарна погода в середині березня і навіть зранку того дня не стояла, та коли шкільна громада йде до пам’ятника покладати квіти, завжди непримінно здіймається пронизливий вітер і починає зриватися сніг. Або дощ. Вочевидь, що сама природа ще раз у своїй скорботі нагадує нам про ті страхіття, які сталися тут 70 років тому.

Вячеслав БУЛАВА. П’ятихатський район, Дніпропетровська область.
На знімку: 
фото на згадку - Марко Ісакович Шатайло (крайній зліва)
з дружиною Поліною Онисимівною, його син Аркадій (залізничник) з дочкою Людмилою та онуком Женею.
Фото із сімейного архіву Володимира Марковича Шатайла.