Вперше «Сільські новини» я прочитала, будучи в гостях у селі Хутір-Губиниха. Відтоді кожного року передплачую цю газету. Мені подобається у ній все, особливо сторінки «Господар», «Погляд», «Берегиня», «Здоров‘я». З цікавістю читаю про людські долі. Хочу розповісти читачам мого улюбленого видання не про свою долю, а про долю моєї матусі, Тетяни Євменівни Волокити. Зараз мамі вже 86 років, а татові – 87. Вони дружно прожили у шлюбі 54 роки. Виростили чотирьох доньок. Мають шестеро онуків і семеро правнуків.
Батьки прожили довге життя. Були у ньому і радість, і горе, але вони дуже любили одне одного і все витримали. Коли ми збираємося за святковим столом тато завжди проголошує тост: «Проживіть своє життя так, як ми його прожили з мамою». Ми дуже вдячні своїм батькам за те, що живемо на цьому світі, за їхню ласку, любов і тепло.
Свого вірша я присвячую не лише моїй матусі, а всім жінкам її віку, які пережили подібне. Усіх їх вітаю зі святом 8 Березня і зичу міцного здоров‘я і сімейного затишку на схилі літ.

Доля матусі
У вибалку проти гори
Село стояло – Хутори.
В одному бідному дворі
Дрібненькі діточки жили.
Між ними дівчинка Тетянка,
Весела, ніжна, як веснянка.
Із небом голубим в очах
І завжди з книжкою в руках.
Вона любила дуже вчитись
І мріяла щасливо жити.
Але прийшла війна проклята
І в дівчинки забрали тата.
Дівча й шістнадцяти не мало,
Коли з сестрою їх забрали
В чужу країну, у неволю.
Зламали їм щасливу долю.
Тужила Таня там з сестрою
За рідною за стороною.
І думала, що вже довіку
Їм не побачити домівку.
А вдома мати все журилась,
Як та зозуленька кувала.
І Богу все вона молилась,
І діточок своїх чекала.
Війна нарешті проминула,
Додому сестри повернулись.
У чорне, спалене село,
Якого майже не було.
Але вони були щасливі.
Тут їх зустріла ненька сива,
Велика, радісна сім‘я
І рідна матінка-земля.
Серця потроху відтавали.
Хату стару відбудували.
І краще вже життя настало.
Але недовго це тривало.
І знов прийшли сумні часи.
Померла тяжко хвора ненька.
І заболіло знов серденько,
Тужили рідні голоси.
А тая дівчинка Тетяна,
Що лихо те перенесла,
Це ти, моя старенька мамо,
Ти нещасливою була.
Горе давно вже закінчилось.
Ні, не забулось, не пройшло.
Хоч кажуть мудро у народі,
Що все травою поросло.
Сьогодні ти, моя матусю,
Вже і бабуся, й прабабуся,
Дітям і онукам, всім потрібна,
Живи щасливо, моя рідна.

Катерина САЧКО, м. Новомосковськ, Дніпропетровська область.