Поточний № 15 (1202)

24.04.2018

Журавський ліс


16.03.2016

На питання «як проїхати до Журавського лісу?» сьогодні кожен мешканець Могилева одразу покаже дорогу, а дехто навіть провести зможе. Насамперед вражають в лісі міцні величезні дуби, що стоять, споглядаючи з висоти прожитих ними літ наше неспокійне сьогодення. Ген у верховітті могутніх крон гойдається мудрість віків: мимоволі хочеться прихилитися до кори дерев, ніжно погладити руками та увібрати в себе ту незбориму силу та жагу до життя, якою наповнені ці гігантські дерева. Галявини та переліски цієї місцини теж зберігають історію пережитого і мовби шепочуть: «Прийди, зупинись, відпочинь, послухай!». Зупинимось і ми. Послухаємо…

У ТІ далекі буремні роки, коли у нас панувало кріпосне право, в селі Могилів жив пан Журавка. Був він досить заможним, навколишні кріпаки працювали на нього, примножуючи його статки. Господарство ж у пана було чималеньке: поля, ставки, немала череда корів, вівці, пташник, стайні – все вимагало догляду. Для походу до лісу, щоб назбирати хмизу чи вполювати дичину, теж потрібна була панська згода. Селяни обробляли поля, відбуваючи панщину, пасли корів та овець, виконували інші господарські роботи під пильним панським оком. На свята працьовитих пан заохочував, а хто старанності у роботі не проявляв – тих сварив. Особливо винахідливою щодо покарання селян була його дружина, пані Журавка. Висока, ставна, можна б сказати вродлива, але щось хиже у виразі обличчя псувало її образ, навіть відлякувало.

– Не так пан, як пані, – говорили частенько між собою про Журавку селяни, норовливий характер якої був просто нестерпним.

– Отож бо воно і є: якщо з пана пан, то ще так сяк, а як з хама…, – та й махали безнадійно рукою, натякаючи на походження пані. Була вона зі збіднілої сім’ї, хоча й вільної, не кріпацької. Її батько погодився, не питаючи на те згоди молодої доньки, віддати її заміж за пристаркуватого Журавку, щоб виборсатися з боргів. Гірко плакала вона, несамовито нарікала на долю… Та згодом всю силу безнадії та лютої зненависті почала виміщати на своїх залежних селянах. А пан Журавка потурав, ніби й не помічав ті кпини, які його молода дружина чинила в миті скаженої люті. Все намагався догодити їй.

– Дивіться, он знову теслі для Журавки нову скриню роблять!

– Еге ж, не вистачає тих, що є, – говорили обурено селяни, притишуючи голоси. Знали, що пан, намагаючись догодити пані, все нове й нове вбрання купує та привозить їй. Вже і класти немає де, та це пані не зупиняє, вимагає нового. Кожної неділі, а особливо на свята, одягає вона щось нове. Поважного віку жінки тільки головами хитають, а молоді дівчата тихцем глузують:

– Вбрання гарне, та очі колючі, мов у вовчиці, всіх поїдом їсть, а старий пень Журавка не зважає.

За тих часів пани надто багато мали влади над залежним від них людом: судили їх, карали, давали дозвіл на одруження… Виходило, що без панської волі ані кроку. Все це швидко зрозуміла та перебрала стерно влади до своїх рук Журавка. Вона могла навіть всупереч волі чоловіка будь-що на власний розсуд вирішити. Тому селяни з наболілим намагалися підійти саме до пана, та несамовита Журавка скрізь пхала свого носа. Коли ж щось було проти її волі, могла влаштувати чоловікові сварку, тоді її уїдливий, лайливий голос було чути далеко навкруги.

– Ох, знову комизує, клята, – співчували панові дехто із селян. – Знав би, краще б не одружувався вдруге та ще й на молодій!

– А чули, що Луку в рекрути відсилає?

– Чому б то?

– Бо не погодився до її покоїв ходити…

Селяни понуро примовкли. Лука був кріпаком, мав сім’ю, діточок. Та от лихо: вподобала його пані і почала настійливо припрошувати до себе. Він як міг відмовлявся, бо кохав свою дружину. Пані Журавка, коли зрозуміла, що Лука уникає її залицянь, геть оскаженіла та наказала Луку віддати в солдати. Плакала його дружина, прохали діти, вмовляючи пана змінити її примху, та все намарно. Навіть ще гірше учинилося: пан наказав дружині Луки, красуні Марії, йти і виконувати чорну чоловічу роботу: чистити конюшні, а юну доньку Олесю було віддано в покоївки до пані.

Як потрапила Олеся в особисте розпорядження Журавки, так ніби світ для неї чорними хмарами затягло. Як не намагалася вона догодити пані, все було не так і за кожну «провину» отримувала нещадного ляпаса. Глянула не так – ляпас, ступнула не так – знову, подала не так – ще ляпас; дня не проходило без побиття. Лише тоді, коли пані їхала по крам або до сусідніх панів у гості зі своїм Журавкою, Олеся бігла до лісу, сідала над річкою і гірко плакала. Потім купалася у теплих, настояних на травах водах Орелі. Їй хотілося змити з себе всі ті образи, яких завдавала їй примхлива пані. Олеся сідала на березі річки та співала журливих пісень, плела вінок із польових квітів, посміхалася до пташок, згодом, похиливши голову, поверталася до панського двору.

– Красуня виросла донька в Луки та Марії, – мимоволі задивлялись на неї односельці.

– Та й не дивно: батьки гарною парою були, клята пані розлучила і занапастила…

– Так ще й з доньки знущається, не дає спокійно жити.

Підступна нова витівка пані стала справжньою карою для Олесі. Почала вона вимагати, щоб кожного дня покоївка добирала їй нове вбрання зі скринь. Якщо підбере покоївка одяг, який пані сподобався, лихо поряд пройшло для Олесі того дня; якщо ж ні – Журавка нещадно била її різками. Скринь тих уже було завдовжки метрів з двадцять, а вбрання – не злічити; було з чого добирати, та пані все не догодиш. Порятунку й розради ні в кого шукати Олесі. Тільки ліс, квіти, пташки та річка могли трохи заспокоїти дівчину, ніби вбираючи в себе біль і смуток юної душі.

Того дня їй вдалося знову на часинку спуститися до річки. Сиділа на березі, як завжди, тихо наспівувала. Раптом почула шерхіт і тихий, лагідний юначий голос:

– Чом сумних пісень співаєш, красуне?

Олеся від несподіванки здригнулася, зніяковіла. Хлопець очевидно був козаком, мужні риси обличчя і великі сірі очі, ніби в рамі на бронзовому обличчі, дивилися привітно і лагідно.

– Ой, звідки ти? – запитала сполохано Олеся.

– Заїхав зимівник перевірити, повертаюсь назад до Січі, почув твій ніжний голос, мимохіть заслухався…

Слово за словом розпитав козак про тяжку долю дівчини та дізнався про ті знущання, що чинить їй лиховісна Журавка.

– Треба зарадити твоєму лиху, – вирішив Любомир, так звали козака. І запросив Олесю знову прийти на побачення, коли пані не буде вдома.

У серці дівчини з’явилася надія. Кожного разу, коли вдавалося, Олеся йшла на зустріч до Любомира, розповідала про своє нелегке життя. Згодом обом стало зрозуміло, що вони кохають одне одного.

Але, як на лихо, дізналася про таємні побачення своєї покоївки Журавка. Що тут зчинилося! Знавісніла пані кинулася на Олесю, як оскаженіла тварина. Тягала за коси, ладна була на шматки її порвати. Верещала, що згодує собакам на псарні, утопить у багнюці, живою спалить на вогнищі. Можливо, і до смерті б забила Олесю, та дівчина вирвалася і втекла до лісу.

Йшла Олеся, плачучи, а до побачення з Любомиром було ще три дні. Назад до села повертатися боялася, вирішила залишитися на ночівлю у лісі, пити воду з Орелі, їсти груші з дички, а там – як Бог дасть. Прийде Любомир – щось вирішить, а що саме – дівчина й сама не знала.

Знайшов її Любомир через три дні геть змученою, із синцями на обличчі і по всьому тілу. Олеся була змарніла і ледь жива:

– Немає мені вороття до села, до Журавки не піду нізащо, краще втопитися, – прошепотіла дівчина.

Загорілося вогнем палке серце юнака:

– Не бійся, люба, більше вона тебе не образить!

Взяв Олесю на руки, посадив на коня і повіз до своєї рідні подалі від пані. Добрі люди прийняли її як свою, а Любомир вирішив помститися за кохану Журавці. Знав добре, що Олесю пан, а особливо пані, шукатимуть, а як знайдуть – то можуть дівчину і зі світу звести…

Поночі добрався до панського маєтку і запалив його. Вогонь швидко рознісся вітром, палахкотіло все: покрівля, тини, збіжжя і Журавчині скрині, набиті крамом… Селяни мовчки спостерігали, як горить панське добро, й не поспішали його гасити – надто багато лиха завдала Журавка людям. Лише коли вогонь перекинувся на прилеглий ліс, люди кинулися його вгамовувати, а маєток вигорів майже повністю.

…Пройшли роки, ліс давно розрісся і відновив свою первісну красу. Лише могутні дуби зберігають пам’ять про юнацьку любов та злу пані. Відтоді ліс зветься Журавським…

Катерина ДАНІЛЬЧЕНКО. Дніпропетровська область.