Лист із Шевченкового краю нагадав нам про зворотній зв’язок «читач – газета». Редакція охоче спілкується з нашими не байдужими читачами на своїх сторінках. Пропонуємо вашій увазі й цей читацький роздум про суспільно-політичні події, що тривалий час відбувалися в Україні.

МОЇ черкаські друзі, котрі передплачують «Сільські новини», надали мені журналістське дослідження Михайла Скорика «Тіні з підворіття сталінізму», опубліковане у кількох числах всеукраїнської газети в номерах 12-17 за 2014 рік. Воно й спонукало мене до роздумів не лише над літературним «колабораціонізмом», а й над суттю його появи й утвердження в тоталітарній системі.

Група людей під політичною назвою партії злочинним способом дорвалася до влади. Злочинними методами й діяла. Всі оті революціонери – авантюристи, злочинці і, здебільшого, недоучки – свій злочин підсилювали брехнею, твердячи, що це не переворот, а «соціалістична революція», здійснена по волі народу і в ім’я народу. Ось така суміш злочинів і брехні. Їхня влада – це органи ЧК-КГБ, які репресовували розумних, завзятих і непокірних. Морально розкладали людність, уводячи її в таємну агентуру донощиків та спонукаючи до брехні в ім’я захисту ідеї.

Треба було надавати владі видимості народної, тому й вишукували серед простого люду «трудящих лакеїв», таких собі передовиків-маяків у морі гноблення й нищення. Стахановці, п’ятисотениці, яких люди переінакшувалили по-своєму: стаканівці, бурячихи, маючи на увазі горілку.  Але в який би мішок чи гарну обгортку оте не замотуй, а роги таки стирчатимуть. Не економікою влада уславлювалася, а репресіями, не добробутом, а нищенням, не правдою, а демагогією. Поголовна колгоспизація села, зубожіння, бо ж влада ставку робила не на заможних, а на «комітети бідноти», «комітети незаможних селян». Відтак заможних і господарних, обізвавши куркулями, нищили. А слово «комнезами» й досі звучить зневажливо. Та ще невпинні репресії серед інтелігенції й робітництва.

Не встигли люди з’їсти окрайця хліба після голодовки 1932-1933 років, як почали організовувати різні з’їзди, на зразок колгоспників-ударників. Неписьменних, але відданих Сталіну і всесоюзній партії більшовиків – ВКП(б). Завданням таких «наймитів» було вірнопіддано хвалити диктатора як батька народного, вождя «світового пролетаріату» й «натхненника всіх наших перемог». Їх навіть у члени уряду вибирали, виводили у передовики, нагородами задобрювали. Оці «наймити режиму» разом із «штатпропами сталінізму» зміцнювали репресивну систему більшовизму.

Коли вожді системи, натворивши злочинів, доводили суспільство до упадку, їх в різний спосіб прибирали. Тоді ж підключали оцих «штатпропів» й вони своїх, ще вчора «мудрих і невмирущих» верховних володарів, сьогодні охаювали ледь не на всіх перехрестях. Так було після смерті Сталіна, після зміщення з поста «вірного ленінця» Хрущова, після смерті «істинного ленінця», носія всіх орденів Брежнєва...

Такі рядки мені зійшли на думку після прочитання дослідження автором явища, яке б я назвав, як «суспільне лакейство». Журналіст і літератор задався метою на прикладі однієї сім’ї Завгородніх провести свою «громадську люстрацію» й вивести на чисту воду людності оте бездумне  прислужництво, яке не просто вихваляло вождів і вождиків, а підтримувало й зміцнювало більшовицько-концтабірну владу та силу комуністичної імперії Росії. Автор провів ретельне документальне дослідження. Винайшов архівні свідчення, документи, газетні публікації тридцятих і пізніших кількох десятків років.

На документальній основі М. Скорик відтворив справжню діяльність кількох поколінь одного роду. На шести газетних шпальтах публікації оприлюднено вперше 77 задокументованих посилань. Одним штрихом автор у публікації зазначає, що «пам’ять історії не забуває й архіви не мовчать», аби люди пам’ятали, що за вчинками їх знатимуть не тільки сучасники, а й нащадки.

Тепер по суті написаного. У селі Семенівці Криничанського району Дніпропетровської області селянин Олексій Варфоломійович Завгородній активізувався з початку радянської влади. Був у комнезамі (комітет незаможних селян), створював машино-тракторне товариство. Потім взявся за колективізацію – достоту відомо якими по-злочинному примусовими методами вона робилася. Автор зазначає: «Створення колгоспів і злочинну хлібозаготівлю втілюватиме як безпартійний член Криничанського районного виконавчого комітету Рад. Із 1929 року він очолить організований ним семенівський колгосп «За краще життя».

Оте життя вилилося у страшенний голодомор 1932-1933 років по всій Радянській Україні й виморив мільйони людей. Саме того часу Сталіним для проведення політики голодомору в Україну були скеровані «партійні узурпатори»: росіянин Павло Постишев, єврей Мендель Хатаєвич, німець Євген Вагер та ще тисячі дрібніших партійців й чекістів-енкаведистів. Ось із тим Хатаєвичем, страшним україноненависником, і здружився у голодні роки українець О. Завгородній. Настільки Олексій Варфоломійович сумлінно виконував його настанови видно з того, що голову «За краще життя» послали делегатом на VІІ з’їзд Рад СРСР (28.01- 6.02.1935), вибрали членом Центрального Виконавчого Комітету СРСР від Дніпропетровської області.

ОТЖЕ, селянин, як пише автор, став «Членом сталінського уряду. Тепер усім відомо, що саме цей уряд несе відповідальність за політичні репресії, що вже розпочалися в СРСР, і тому в його складі так потрібні були безголосі, слухняні, бездуховні та бездумні представники колгоспного селянства». Через кілька днів 11-17 лютого 1935 року там же відбувся ІІ-й Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників. На ньому делегатом також був О. Завгородній. І не тільки виступав, а й головував на одному із засідань.

Для аналогії кілька слів про деяких делегатів-колгоспників. У складі делегації Київщини була наша ланкова сільгоспартілі «Здобуток Жовтня» з м. Тальне Євдокія Дубковецька, жінка голови й її організатора Федора Дубковецького. Це він на початку створення колгоспу приютив у ньому до двадцяти сімей євреїв із Тальнівщини.  Вона також красувалася на фотокартці поруч із Сталіним, Калініним, Молотовим, Кагановичем, Ворошиловим,  Петровським, як і О. Завгородній. Такі фотокадри з представниками делегацій, безперечно, були запрограмованими, бо тиражувалися у місцевій пресі й мали символізувати єдність партії та народу. Чувашію на з’їздах представляв і виступав Сергій Коротков із села Кольцовка. І він, і Ф. Дубковецький по війні стали двічі Героями Соціалістичної Праці. О. Завгородньому, очевидно, завадила дружба із М. Хатаєвичем, оскільки його попечителя в 1937 році нагородили орденом Леніна, а через кілька місяців розстріляли як «ворога народу». При Сталінові друзів «ворогів народу» не нагороджували.

Отже, в інтерв’ю газеті «Правда», цитованому в дослідженні, делегат з’їзду колгоспників-ударників О.Завгородній говорив, що слова Сталіна дали  б їм великий багаж, який би вони рознесли «во все  далекие уголки нашей страны, во все отрасли нашего сельского хозяйства». Таким же «рознощиком сталінізму» О.Завгородній був і в голодоморний 1947 рік, нахваляючи семенівцям і жителям  області в газеті «Зоря» щасливе сталінське життя: «Бо Сталін – то сонце, що обігріває всю землю і дає її життя. Сталін, то воля, що ми її маємо, Сталін – то наше майбутнє...».

Вірність сталінізму батько передав у спадок своєму синові Сергію Завгородньому – комсомольському активісту, активісту сталінської преси і штатному пропагандисту («штатпропу») сталінізму. Кореспонденції завідувача партвідділу криворізької газети «Червоний гірник» з 1933 р. говорять самі за себе: «Сталінський стиль більшовиків «Рози», «Сталінський ударник», «Чистка парторганізації», «Дворушникам не місце в партії», «Зрадник, ворог». Чи задумувався автор, що сталося із людьми, яких він ганьбив: комуніста (й заодно куркуля) Набоку, студента-комуніста (й злочинця) Радзилевича? Позбавлення партквитка було рівнозначне позбавлення життя.

Більшовицька партія закликала бути войовничими.  «Заповзятий сталініст» таким журналістом був у 1931-1939 роках і в «Червоному гірнику», і в дніпродзержинському «Дзержинці». Його свідомість і зміст публікацій, як пише М.Скорик, були в дусі вульгарної сталінщини: «Ненависть до контрреволюційної петлюрівщини, до українського куркульства, до переродженців усіх мастей, зрадників-ворогів сичить із перших рядків його журналістських спроб і подальших літературних оборудок. У них носіями світла і щасливого життя є винятково більшовицькі сини розкуркуленого вкраїнського села, носії сталінської віри...»

Аналізуючи діяльність Сергія Завгороднього, автор допускає, що газетяр не був поза увагою енкаведе й співробітничав із спецорганами. Про його участь у Вітчизняній війні писано, що він пройшов «суворі шляхи війни, брав участь у визвольному поході рідної армії». Автор за особовою справою старшого лейтенанта С. Завгороднього із архіву Збройних Сил СРСР документально простежив фронтову службу, і виявилося зовсім інше. На початку війни півроку був на курсах політпрацівників, три місяці у резерві. І сумарно майже дев’ять місяців у редакціях газет «Вперед» , «Фронтовик» та «За розгром врага». І тут М. Скорик виявляє цілковиту невідповідність. Нагородний лист на відзначення кореспондента газети «Фронтовик» медаллю «За боевые заслуги» С. Завгороднього датований 29 жовтня 1942 року. Але ж на цей час він перебував у резерві політуправління, а працювати у «Фронтовику» почав з 15 грудня. Хтось і чомусь тут наперед постарався нагородити офіцера-журналіста. Із травня до жовтня чоловік лікував недугу в шпиталі, а 8 жовтня 1943 р. був призначений заступником начальника  Єсентуківського евакошпиталю по політичній частині, в якому й закінчив війну і службу 28 вересня 1945 року. Правда, надто далеко це від «фронтових доріг»?! Отже, С. Завгородній на війні майже 9 місяців був кореспондентом фронтових газет, а 38 місяців не брав участі в жодних бойових діях. І оте нагородження медаллю, і переведення на безпечну службу у шпиталь є, очевидно, не що іншим, як прагненням спецслужб зберегти свої кадри на майбутнє.

По війні комуніст-фронтовик Сергій у голодні 1946-1947 роки, як штатпроп (штатний пропагандист) Криничанського  райкому партії, а потім кореспондент обласної газети «Зоря» покладав свої сили «для донесення народу сталінських ідей, компартійних директив до виконання, рішень історичних сталінських пленумів і з’їздів». Із 1949 року він став партійним функціонером у літературі, очоливши Дніпропетровську письменницьку організацію. По штатпропівському вірнопідданою була і його літературна творчість. Про соціалістичну систему, в підмурівку якої лежали кістки мільйонів людей, про її «гвинтиків» тоді писали пафосно, сиріч брехали, підбріхували й перебріхували. Рано чи пізно брехня стає явною. Так воно й сталося.

Україну проголосили незалежною державою. Діяння і писання «рознощиків сталінізму-соціалізму» типу Завгородніх відкрили їхню справжню сутність. Вірні нажитому стилю за часів Сталіна-Брежнєва, вдалися вони очищати із себе 70-річний накип компартійної системи. Те, що служили генсекам і місцевим вождикам, в рахунок не йшло. Мовляв, тоді такий час був. Основне, що українці... за паспортом. Одначе не можна бути переконаними комуністами й свідомими українцями водночас. Лакеї розкошували, а свідомих знищували.

КОЛИ імперського кожуха витріпали й злочини та згубна вошивість російського імперіалізму й міжнародного сіонізму стали зримими, Сергій Завгородній  лицемірно звіряється, що працівники КДБ звинувачували його за виховання «в націоналістичному дусі своїх синів. Це ж бо вони, мої сини, є авторами листа про становище творчої молоді на Дніпропетровщині». Хоч і перше, і друге не відповідає істині. Батько не міг цього робити, бо режимові «служив усвідомлено й неймовірно старанно». Безперечно, що він знав, хто був авторами  того сміливого листа 1968 року, оскільки про нього писали дніпропетровські газети.

Так, у «Зорі» за 7 лютого 1970 р. у статті Ф.Цуканова «Маска і обличчя наклепників», в основу якої лягли матеріали слідства і суду, написано точно, що лист «сфабрикований Сокульським і журналістом Скориком». Його син Олесь Завгородній, який передбачливо перебув «застійні роки» в Естонії на творчих хлібах, пише, що батько був патріотом, ходив у вишиванці. Ну й що з того, коли на бракований товар вчепити яскраву етикетку? Вона не додасть йому якості. Як і ті слова не відбілять людину від вірнопідданого служіння російському комуністичному режиму Сталіна-Брежнєва. Інший син Михайло пише, що дід Олексій та бабуся  у 1947 році голодували. У це також не йметься віри, бо тоді державні службовці, а особливо працівники райкомів, яким і був Сергій Олексійович, на себе та свої сім’ї отримували харчові спецпайки.

Тепер щодо розповсюдженого виправдання, що «такий час був». Дійсно, був, але всуціль злочинний: одних знищував фізично, інших – морально. Більшість народу жила пригнічено, але у внутрішньому спротиві. Цього спротиву, як видно із публікації Михайла Скорика,  не було ні в Олексія, ні в Сергія Завгородніх.

Скільки такими завгородніми за роки деспотії пообгороджували себе комуноімперіалісти Росії?! Ось би так люстраційно, як те зробив літературознавець Михайло Скорик, потрясти архіви спецхранів, і тоді б люди побачили, хто і яким «наймитом» був у злочинній системі та яким гальмом є тепер у зміцненні  Української держави.

Перед українцями була і є одна правда життя: бути вірними синами рідного народу, працюючи на його розвиток і духовність, а не по-зрадницькому служити російській імперії та її політичним сатрапам.

Вадим МИЦИК, доктор філософії з культурології.

м. Звенигородка, Черкаська область.