Як добре, що на світі є жінки,
Що манять нас своїм єством щомиті.
Ну хто без них були б чоловіки? -
Невдахи, нечепури неумиті.
На кого б задивлялися щодня,
У транспорті і вдома, й на роботі?
І мрій своїх пришпоривши коня,
Всміхались загадково при народі.
Як добре, коли маєм власний дім,
Де нас чекають і обід, і ласка,
Як добре, коли лад і спокій в нім,
І кожний день чекаєш, наче казку.
Як добре!
Та, на жаль, і так бува,
Що йдеш додому, як татарин в гості…
Як важко, коли вирвались слова.
Що вивертають душу, ломлять кості.
Пробачте нам і доньки, й матері,
Дружини, - дістається вам найбільше…
Від імені усіх, хто завинив,
Я вам пишу й присвячую ці вірші.
То ж між нами не гримлять громи,
Докори і прокльони – не лунають.
- Дай, Боже, сил – лишатися людьми
Великомудрими і вдячними навзаєм!
Сергій Топчій, м. Київ.