Поточний № 44 (1231)

15.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Зона відчуження. Квітень 2013 року


16.05.2013

«Дозиметром не виміряєш дози тотального спустошення душі…»
Ліна Костенко.

Щороку, починаючи з 1986 року, квітень для українців - не просто пахучопелюстковий місяць, це весняні дні з гірким присмаком полину – чорнобилю… 27 років минуло від початку страшної катастрофи, рівної п’ятьом сотням Хіросім – аварії на Чорнобильській АЕС.
Цього року вперше й неждано я побувала з екскурсією на колись діючій атомній станції. Слово «екскурсія» у даному контексті звучить дико: як?! Туди – в туристичну або творчу поїздку?! Та минає час, і так хочеться вірити в краще, і є щире бажання пам’ятати, і розповідати іншим, і підтримувати тих, хто був у чорнобильському пеклі – тільки не у «святковому» відрядженні, а – вояком на реальній війні, трударем, що «орав свою ріллю» - ціною власного здоров’я, а то й життя.
Нас, екскурсантів з Дніпро-петровського району, зібрав та об’єднав народний депутат Верховної Ради України Віктор Бутківський, який родом з селища Поліського Київської області, розташованого в 16 км від ЧАЕС. У нинішній Верховній Раді він є членом комітету з питань екологічної політики, природокористування і ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. І в цьому комітеті очолює підкомітет з питань цивільного захисту населення, діяльності державних аварійно-рятувальних служб, пожежної безпеки.
Комфортабельний автобус умістив 55 екскурсантів, працівників сфери освіти, культури та самоврядування Дніпропетровського району. З-поміж них – дев’ятеро ліквідаторів аварії на ЧАЕС: Василь Скиба, Володимир Роговий, Микола Ладутько, Юрій Козленко, Михайло Муха, Володимир Стрижак, Юрій Дубонос, Павло Сухін, Анатолій Ніколайчук. А ще в салоні автобуса їхали дві жінки, Галина та Альона Науменки. Після вибуху на атомній станції їх евакуйовували разом з усіма мешканцями міста Прип’ять. Тепер, через 27 років, мати й донька поверталися додому – всього лиш на кілька хвилин…
Виїхали опівночі. Певно, ніхто, крім водіїв, не знав, що дорога займе аж одинадцять годин: темінь, розбиті дороги… Кілька разів зупинялися для відпочинку. Ніч була прохолодна.
Контрольно-перепускний пункт в селі Дитятки. В’їзд у тридцятикілометрову зону відчуження. Саме тут на нас чекав Віктор Бутківський. Він приїхав сюди з Києва і впродовж подальшого маршруту постійно був разом з нами, особисто проводив змістовну екскурсію, насичену фаховою інформацією стосовно історії атомної станції та її сьогодення.
Нині зона відчуження – це 300 тисяч гектарів землі, 546 будинків і споруд, понад 2500 одиниць техніки. З вікон автобуса час від часу бачимо жовті трикутники, на яких зображено по три менші, червоні, трикутники. Це – попереджувальні знаки «Радіаційна небезпека», ліквідатори називають їх «радіками».
…10.15 ранку. Проїжджаємо річку Уж. Раптом у салоні автобуса настає незвичне затишшя: жоден з мобільних операторів країни не в силі змусити працювати наші телефони. Здалось, ніби ми – в позачассі… Хтось прорік: «Зона відчуження… поза зоною досяжності». Мовчали. Через довгих десять хвилин телефони включилися знову…
За вікнами - ліс, який, між тим, має якийсь неприродний вигляд. Придивившись уважніше, бачимо в його лещатах покинуті сільські хати. Вони стоять за кілька десятків метрів від траси, уздовж нашого маршруту. Запримітити сільську вулицю, що колись єднала ці хати сусідством, майже неможливо: за 27 років вулиця й двори густо поросли деревами. Здалося: то й не хати зовсім, а полонені, закуті в дерев’яні кайдани…
Наступний КПП – біля села Лелів. Через нього потрапляємо в десятикілометрову зону відчуження, огороджену колючим дротом по всьому периметру. Це два міста – Чорнобиль і Прип’ять, а також навколишні села. Загальна територія - 428 км, яку щодобово охороняють понад 860 чоловік.
Наближаємось до райцентру Чорнобиль, який розташований у вісімнадцяти кілометрах від мертвого міста Прип’ять. До аварії це місто налічувало 45 тисяч населення. Зараз тут мешкають 1700 працівників Чорнобильської АЕС, які підтримують недіючу станцію в належному стані, а також будують новий саркофаг для зруйнованого 4-го енергоблоку. Спокій на атомній станції та в містечку Чорнобиль охороняють 160 чоловік. Всі люди працюють вахтовим методом: 15 днів роботи – 15 днів відпочинку (в період вихідних виїжджають за межі містечка).
У Чорнобилі є Свято-Іллінська церква. Вона - єдина тут діюча культова споруда. Це пам’ятка культури та архітектури XVI ст. Замість дерев’яного храму, який колись згорів, у XIX ст. було збудовано цегляні церковні стіни. Після аварії на ЧАЕС церква 17 років залишалася пусткою. Нині минає 10 років, відколи храм знову відкрив свої двері для прихожан.
Тут є лише дві вулиці в належному стані: Радянська і Кірова, на яких мешкають люди. На них розташована вся інфраструктура містечка: міліція, пожежна частина, магазини тощо. Вулиці надзвичайно чисті, бордюри побілені. Ловлю себе на думці, що приємно бачити перехожих, хай і нечастих, і вдягнених в основному в спецодяг чи камуфляжну форму. Ці люди вселяють спокій, чого не скажеш про покинуті будинки. Деякі з хат за 27 років угрузли в землю аж по вікна... Мешканці Чорнобиля спорудили високий дерев’яний паркан, який відділяє цю невелику залюднену територію від вимушеної чорнобильської пустки.
Після зупинки напроти Свято-Іллінської церкви наступна зупинка – біля «Ангела смерті»: так називається скульптурна композиція, створена з чорної металевої арматури. Чорний ангел грає на сурмі, ніби тужить за зітертими з лиця землі селами... Біля підніжжя ангела – обриси карти, виготовленої з бетону. На ній схематично зображена 30-кілометрова зона відчуження: розташування зниклих через радіацію сіл. Їх багато, і таблички з назвами зниклих сіл утворюють цілу алею. Читаю перші назви: Андріївка, Бички, Бенівка, Буда, Буряківка, Городище, Городчан, Залісся, Замошня... Довга алея, на чолі якої - чорний ангел смерті... Загалом до кінця 1986 року було виселено 188 населених пунктів (разом із Чорнобилем та Прип’яттю), евакуйовано біля 116 тисяч людей.
Їдемо до пам’ятника загиблим пожежникам. Це вони ціною власного життя загасили пожежу на четвертому зруйнованому реакторі. Пам’ятник встановлений біля пожежної частини у 1996 році, на 10-ті роковини Чорнобильської катастрофи, на ньому викарбувані слова: «Тим, хто врятував світ». На табличці з нержавіючої сталі написані прізвища пожежних. У своїй розповіді хочу поіменно згадати загиблих героїв.
Правик Володимир Павлович (13.06.1962-11.05.1986), лейтенант внутрішньої служби, начальник караулу ВПЧ-2 по охороні ЧАЕС, Герой Радянського Союзу (присвоєно посмертно).
Кибенок Віктор Миколайович (17.02.1963-11.05.1986), лейтенант внутрішньої служби, начальник караулу СВПЧ-6 по охороні міста Прип’ять, Герой Радянського Союзу (присвоєно посмертно).
Тищура Володимир Іванович (15.12.1959-10.05.1986), старший сержант внутрішньої служби, старший пожежний СВПЧ-6 по охороні міста Прип’ять, кавалер ордена Червоного прапора (нагороджений посмертно).
Титенок Микола Іванович (05.12.1962-16.05.1986), старшина внутрішньої служби, пожежний СВПЧ-6 по охороні міста Прип’ять, кавалер ордена Червоного прапора (нагороджений посмертно).
Ващук Микола Васильович (05.06.1959-14.05.1986), сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ-6 по охороні міста Прип’ять, кавалер ордена Червоного прапора (нагороджений посмертно).
Ігнатенко Василь Іванович (13.03.1961-13.05.1986), старший сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ-6 по охороні міста Прип’ять, кавалер ордена Червоного прапора (нагороджений посмертно).
Телятніков Леонід Петрович (25.01.1951-02.12.2004), генерал–майор внутрішньої служби, начальник ВПЧ-2 по охороні ЧАЕС, Герой Радянського Союзу, керував гасінням пожежі на даху четвертого зруйнованого енергоблоку та на даху машинного залу Чорнобильській АЕС, на той час майор внутрішньої служби.
Ще до поїздки в зону мені трапилася одна телепередача, в якій жінка-психолог висловила думку, що в колишній нашій державі виховували – і не так, і не тих... Що, буцім, вчили не цінувати людське життя, і можна було померти, захищаючи... трактор. Слухаючи це, я подумала тоді про молодих людей – пожежних, які першими прийняли на себе радіаційний удар на ЧАЕС. Ці мужні люди реально врятували цілий світ! Так, вони не пошкодували себе, за висловом чудо-психолога, «не поцінували» належно своїх життів. Але ж - стількох інших людей зберегли! То чи варто так огульно порівнювати збережені героями людські життя... з «трактором»?!
Далі наша сумна подорож пролягла через адміністративно-побутовий корпус №1 Чорнобильської АЕС. Автобус зупинився біля каналу-охолоджувача. Напроти - вхід до меморіального комплексу працівникам Чорнобильської АЕС і пожежникам. Цей комплекс було встановлено 2001-го, через 15 років після катастрофи. На стіні викарбувані 28 прізвищ.

Будь ласка, будьте уважними до списку, який я наведу нижче. Можливо, ви ніколи й ніде більше не прочитаєте його. Мудрі люди кажуть, що людина жива, допоки її пам’ятають. Пам’ятаймо й ми робітників Чорнобильської АЕС, які виконали до кінця свій професійний і громадянський обов’язок, здійснили подвиг 26 квітня 1986 року під час локалізації аварії. Всі вони скоро загинули від променевої хвороби, перебуваючи на лікуванні в Московській лікарні № 6. Поховані (чи мають меморіальні дошки) на Митинському кладовищі у Підмосков’ї. Там, на деяких могилах, були зруйновані й понівечені барельєфи: хтось помстився людям, що працювали в ту фатальну зміну, вважаючи їх винними в аварії.

1. Ходемчук Валерій Ілліч (24.03.1951–26.04.1986), тіла не було знайдено після аварії, навічно залишився у зруйнованому четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС.
2. Шашенок Володимир Миколайович (21.04.1951–26.04.1986), перепохований у грудні 1988 року.
3. Лелеченко Олександр Григорович (26.07.1938 – 07.05.1986), похований у Полтавський області, на батьківщині.
4. Акімов Олександр Федорович (06.05.1953 –11.05.1986).
5. Кургуз Анатолій Харламович (12.06.1957–12.05.1986).
6. Орлов Іван Лукич (10.01.1945–13.05.1986).
7. Топтунов Леонід Федорович (16.08.1960–14.05.1986).
8. Бражнік В’ячеслав Стефанович (03.05.1957–14.05.1986).
9. Кудрявцев Олександр Геннадійович (11.12.1957–14.05.1986).
10. Лопатюк Віктор Іванович (22.08.1960–17.05.1986).
11. Шаповалов Анатолій Іванович (06.04.1941–19.05.1986).
12. Дегтяренко Віктор Михайлович (10.08.1954 - 19.05.1986).
13. Проскуряков Віктор Васильович (09.04.1955 - 17.05.1986).
14. Баранов Анатолій Іванович (13.06.1953 - 20.05.1986).
15. Перчук Костянтин Григорович (23.11.1952 - 20.05.1986).
16. Савенков Володимир Іванович (15.02.1958 - 21.05.1986).
17. Іваненко Катерина Олександрівна (11.09.1932 - 26.05.1986).
18. Коновал Юрій Іванович (01.01.1942 - 28.05.1986).
19. Сітніков Анатолій Андрійович (20.01.1940 - 30.05.1986).
20. Попов Георгій Іларіонович (21.02.1940 - 13.06.1986).
21. Перевозченко Валерій Іванович (06.05.1947 - 13.06.1986).
22. Вершинін Юрій Анатолійович (22.05.1959 - 21.07.1986).
23. Новік Олександр Васильович (11.08.1961 - 26.07.1986).
24. Лузганова Клавдія Іванівна (09.05.1927 - 31.07.1986).
25. Воробйов Володимир Костянтинович (21.03.1956 – 02.10.1986).
26. Юнгкинд Олександр Євгенович (15.04.1958 - 02.10.1986).
27. Христич Леонід Іванович (28.02.1953 - 02.10.1986).
28. Ганжук Микола Олександрович (26.06.1960 - 02.10.1986).

Цей мартиролог завершують прізвища чотирьох вертольотчиків. Вони загинули 2 жовтня 1986 року над зруйнованим реактором, який став для них могилою. Наша делегація поклала до підніжжя меморіалу вінок з написом: «Вічна пам’ять героям, життя яких забрав мирний атом».
За вікнами автобуса бачимо п’ятий і шостий недобудовані енергоблоки із застиглими біля них баштовими кранами. Нарешті, бачимо й четвертий: так, це справді він, висотою в 16 поверхів, упізнаємо його за фотографіями, та важко уявити, що це – правда, що ми стоїмо майже під ним, бачимо рудуваті потьоки на стінах старого саркофагу, знаємо про провал у його покрівлі... А поруч будується «саркофаг-2», або, як його називають ліквідатори: «арка». Так, дійсно, на вигляд – справжнісінька арка, вагою аж 3 млн. тонн! Це чеський проект, за яким Україна спороджує нове укриття з фінансовою підтримкою світової спільноти. «Саркофагу-2» чехи дають гарантію на 150 років. Він покриє четвертий енергоблок разом із його знаменитою трубою. Коли верхній купол буде готовий, цю велетенську арку доправлять до реактора за допомогою рейок.
Далі була зупинка у мертвому місті Прип’ять. Виходимо з автобуса, попереджені про те, що не треба ходити по траві, краще залишатися на проїжджій частині вулиці. Трава тримає в собі радіацію, а ще ж є й небезпека впасти у відкритий люк: адже мародери винесли із забрудненого радіацією міста майже все, що могли.
... Охоплює дивне, нереальне відчуття, коли споглядаєш площу, на яку виходять застиглі в самотності будинки. Пам’ятаєте фільм «Парк Юрського періоду»? Хтось із користувачів інтернету вдало назвав Прип’ять «парком радянського періоду». Життя закінчилось, застигло – саме в тому, давно минулому часі. Колись тут мешкало до 50 тисяч людей. Вони користувались всіма доступними на той час благами. Тепер мовчать, не вирують велелюддям готель «Полісся», палац культури «Енергетик», 5 шкіл, ПТУ... Застигло «чортове колесо» - колесо огляду... Химерно виглядає червоне полотнище прапора, яке прикріплене не деінде, а чомусь на стіні ресторану. Хтось із екскурсантів напівжартома припустив: прапор тому такий яскравий, що його регулярно... міняють комуністи. Чи то тканина високої якості? А, може, на тлі запустіння та сірості нам і вицвіле здається яскравим?..
Чекаємо на матір і доньку Науменків. Вони пішли провідати своє помешкання. Їхня квартира - зовсім поруч, на вулиці Українській. Скоро повертаються, схвильовані. Кажуть, двері в квартирі вибиті, збереглися деякі меблі... По всьому видно: жінкам, одна з яких виїхала з Прип’яті ще підлітком, нелегко розповідати про побачене, колись таке рідне...
На прип’ятській площі, яка стала постійним місцем зупинки туристичних автобусів, знаходимо прикре тому підтвердження: на узбіччі – сучасні пластикові пляшки, яких далекого 1986-го в нашій країні ще не було. На розі бачимо ще одну яскраву химеру: нова урна кислотно-салатного кольору, вщент набита сміттям. Хтось нещодавно її туди поставив, от тільки прибирати нікому... За тією урною розташований меблевий магазин. У ньому прострелені вікна. Ще стоять меблі і швейні машинки...
Несподівано хтось розрядив обстановку жартом: а давайте брати й керувати – хто чим хоче! Ті, хто підтримали жарт, почали вибирати «об’єкти своєї пристрасті»: хтось захотів володіти рестораном, хтось – будинком культури...
Останній пункт нашої мандрівки – покинуте село Оране Іванківського району Київської області. Ми зупинилися на трасі, ліквідатори аварії винесли з автобуса важкий бетонний стовп і табличку. Вони підготувалися до цієї поїздки, привезли це все з собою, в тому числі й саперні лопатки. Ними викопали яму, закріпили в ній стовп з прикрученою табличкою. На ній напис: «На цьому місці з 2.05.1986р. по 16.12.1990р. дислокувалась 25 бригада хімічного захисту населення МО СРСР, що брала участь у ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС». Цей пам’ятний знак було встановлено на честь земляків, мешканців Дніпропетровського району Дніпропетровської області, зокрема жителів міста Підгородного, яких призвав військкомат. У Підгородному й зараз мешкають двоє з 25-ї «хімічної» бригади: військовий запасу (на той час) Василь Скиба і начальник штабу, полковник Михайло Сабадир.
... Ще одна яскрава, запаморочлива згадка про поїздку: непереборне бажання... глибоко дихати – там, біля реактора, біля адміністративного корпусу ЧАЕС. Там розкішні дерева, зовнішня чистота доріг і алей. Там - ілюзія чистого повітря, насиченого хвоєю і березою... Дивне відчуття: серце й душа не сприймають побачене і невидиме горе - як таке, що оселилося там назавжди!

Лариса ОМЕЛЬЧЕНКО. 
Дніпропетровськ – Чорнобиль, Прип’ять Київської області – Дніпропетровськ.