Поточний № 44 (1282)

12.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Зовсім не новорічна казка


27.12.2012

На узбіччі Кочерзького лісу, неподалік від дороги ріс Осокір. Колись, дуже давно був він струнким та гарним кучерявим парубком. Загравав, бувало, до білявок дівчат-берізоньок, жартував з однолітками дубками та кленами. А з роками зістарився, закострубатів, вже ж перші сухі гілки на ньому з’явились. Мовчазним та сумним став Осокір. Не радували його вже ні перший пухнастий сніг, ні перші промені весняного сонечка. Так, мабуть, одинаком і дожив би свій вік Осокір. Та ось однієї весни побачив він поруч із собою росточок ялинки. Маленький і пухнатенький, як щойно вилуплене з яйця обсохле курчатко. Напевне, вітром занесло сюди насінинку шишки якоїсь ялини, ось воно й проросло. З’явились тепер у старого Осокора турботи. Прикривав він той росточок влітку від палючого сонця і вітрів-суховіїв, а взимку присипав його свої листям, щоб не замерз. Виросла з росточка гарненька дівчинка-Ялинка, а подружок - одноліток поруч нема - всі в лісі живуть. Ні з ким і поговорити. І щоб не нудьгувала Ялинка, став розповідати їй Осокір казочки. Про Івасика-телесика, про хороброго Котигорошка і про злого Змія-Горинича. А на ніч завжди співав їй колискову пісеньку:
Люлі –люлі, баю – бай,
Спи, Ялинко, – спочивай.
У норі спить ховрашок,
А в кубельці – їжачок.
Один зайчик лиш не спить
Та капусткою хрумтить…
Засинала Ялика і бачила уві сні всі казочки, які розповідав їй дідусь Осокір. А вранці прокидалась і віталась.
- Доброго ранку дідуню! Ну, як я, виросла за ніч?
- Аякже, - відповідав Осокір, - на цілий мій листок. А ну, внученько, вмивайся!
І щедро поливав Ялину росою зі свого листя.
Через чотири роки стала Ялинка красунею, дівкою на виданні. Почала наряджатись. То прикрасить свої голочки пролісками, то намисто з ягід шипшини надіне, або сережки у сусідки Берези попросить. Поглядають на неї парубки-ясени з лісу та все думають, як би до неї клина підбити та стежку протоптати. А Осокір посміхається у сиві вуса та каже Ялинці:
- Пора вже, видно, дівко, тебе заміж віддавати! Кого ж його в зяті вибрати?
Та не судилося. Якось морозної зими серед ночі прокинулись Ялинка й Осокір від якось стукоту, що з лісу доносився.
- Дідусю , що там відбувається? - запитала Ялинка у Осокора.
- Та, бач, внучко, Новий рік скоро. От люди й рубають у лісі ялинки, щоб свято, значить, прикрасити собі.
- А навіщо ?
- Та так вже в людей заведено.
- А як же далі жити тим зеленим ялинкам? Без лісу їм зовсім сумно буде.
- Не буде… Спи, внучко, спи…
І тільки промовив це Осокір, виїхала з лісу вантажівка з цілою горою ялинок.
- Ану, гальмуй, - почувся голос. - Глянь яка красуня стоїть! Я її для себе зрубаю, нехай мої діти порадіють.
Вийшов з машини високий чоловік в кожуху. Обійшов Ялинку, присів біля неї і розмахнувся сокирою.
- Не смій! - щосили крикнув Осокір.
Та не почув чоловік його крику. Люди ніколи не розуміли і не розуміють мови дерев. Здригнулась всіма своїми голочками Ялинка від першого удару сокири. А Осокір, щоб врятувати її, скинув на чоловіка велику гілку. Вибила та гілка у чоловіка сокиру з рук. Відкинув він гілку, лайнувся і знову замахнувся на ялинку сокирою. Друга гілка з Осокора повалила чоловіка на землю.
- Та що за кляте дерево! - крикнув сердито чоловік. - Василю, ану неси каністру з бензином, давай підпалимо його, заодно й зігріємось.
Облили люди стовбур Осокора бензином і піднесли до нього запалений сірник. Запалав Осокір, як смолоскип, і, прощаючись із життям, бачив, як зрубали його Ялинку-внучку і кинули на машину.
А наступного дня занесли Ялинку у хату, поставили посеред великої кімнати і стали прикрашати її яскравими блискучими кульками. «Яка гарна, справжня лісова красуня!» - раділи діти. А Ялинка, згадуючи свого дідуся - Осокора помирала і плакала. Краплями смоли падали з її гілок сльози і тужавіли на блискучих прикрасах …

Володимир НІКОЛАЄНКО. м. Павлоград, Дніпропетровська область.