На узбіччі Кочерзького лісу, неподалік від дороги ріс Осокір. Колись, дуже давно був він струнким та гарним кучерявим парубком. Загравав, бувало, до білявок дівчат-берізоньок, жартував з однолітками дубками та кленами. А з роками зістарився, закострубатів, вже ж перші сухі гілки на ньому з’явились. Мовчазним та сумним став Осокір. Не радували його вже ні перший пухнастий сніг, ні перші промені весняного сонечка. Так, мабуть, одинаком і дожив би свій вік Осокір. Та ось однієї весни побачив він поруч із собою росточок ялинки. Маленький і пухнатенький, як щойно вилуплене з яйця обсохле курчатко. Напевне, вітром занесло сюди насінинку шишки якоїсь ялини, ось воно й проросло. З’явились тепер у старого Осокора турботи. Прикривав він той росточок влітку від палючого сонця і вітрів-суховіїв, а взимку присипав його свої листям, щоб не замерз. Виросла з росточка гарненька дівчинка-Ялинка, а подружок - одноліток поруч нема - всі в лісі живуть. Ні з ким і поговорити. І щоб не нудьгувала Ялинка, став розповідати їй Осокір казочки. Про Івасика-телесика, про хороброго Котигорошка і про злого Змія-Горинича. А на ніч завжди співав їй колискову пісеньку:
Люлі –люлі, баю – бай,
Спи, Ялинко, – спочивай.
У норі спить ховрашок,
А в кубельці – їжачок.
Один зайчик лиш не спить
Та капусткою хрумтить…
Засинала Ялика і бачила уві сні всі казочки, які розповідав їй дідусь Осокір. А вранці прокидалась і віталась.
- Доброго ранку дідуню! Ну, як я, виросла за ніч?
- Аякже, - відповідав Осокір, - на цілий мій листок. А ну, внученько, вмивайся!
І щедро поливав Ялину росою зі свого листя.
Через чотири роки стала Ялинка красунею, дівкою на виданні. Почала наряджатись. То прикрасить свої голочки пролісками, то намисто з ягід шипшини надіне, або сережки у сусідки Берези попросить. Поглядають на неї парубки-ясени з лісу та все думають, як би до неї клина підбити та стежку протоптати. А Осокір посміхається у сиві вуса та каже Ялинці:
- Пора вже, видно, дівко, тебе заміж віддавати! Кого ж його в зяті вибрати?
Та не судилося. Якось морозної зими серед ночі прокинулись Ялинка й Осокір від якось стукоту, що з лісу доносився.
- Дідусю , що там відбувається? - запитала Ялинка у Осокора.
- Та, бач, внучко, Новий рік скоро. От люди й рубають у лісі ялинки, щоб свято, значить, прикрасити собі.
- А навіщо ?
- Та так вже в людей заведено.
- А як же далі жити тим зеленим ялинкам? Без лісу їм зовсім сумно буде.
- Не буде… Спи, внучко, спи…
І тільки промовив це Осокір, виїхала з лісу вантажівка з цілою горою ялинок.
- Ану, гальмуй, - почувся голос. - Глянь яка красуня стоїть! Я її для себе зрубаю, нехай мої діти порадіють.
Вийшов з машини високий чоловік в кожуху. Обійшов Ялинку, присів біля неї і розмахнувся сокирою.
- Не смій! - щосили крикнув Осокір.
Та не почув чоловік його крику. Люди ніколи не розуміли і не розуміють мови дерев. Здригнулась всіма своїми голочками Ялинка від першого удару сокири. А Осокір, щоб врятувати її, скинув на чоловіка велику гілку. Вибила та гілка у чоловіка сокиру з рук. Відкинув він гілку, лайнувся і знову замахнувся на ялинку сокирою. Друга гілка з Осокора повалила чоловіка на землю.
- Та що за кляте дерево! - крикнув сердито чоловік. - Василю, ану неси каністру з бензином, давай підпалимо його, заодно й зігріємось.
Облили люди стовбур Осокора бензином і піднесли до нього запалений сірник. Запалав Осокір, як смолоскип, і, прощаючись із життям, бачив, як зрубали його Ялинку-внучку і кинули на машину.
А наступного дня занесли Ялинку у хату, поставили посеред великої кімнати і стали прикрашати її яскравими блискучими кульками. «Яка гарна, справжня лісова красуня!» - раділи діти. А Ялинка, згадуючи свого дідуся - Осокора помирала і плакала. Краплями смоли падали з її гілок сльози і тужавіли на блискучих прикрасах …

Володимир НІКОЛАЄНКО. м. Павлоград, Дніпропетровська область.