Поточний № 15 (1202)

24.04.2018

Зустріч через 30 років - ковток солодких спогадів…


01.07.2016

У філологів-випускників Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара є добра традиція – зустрічатися зі своїми однокурсниками. На ці довгоочікувані збори в альма-матер злітаються студентські друзі з різних куточків України та близького і далекого зарубіжжя. На зустріч через 30 років з’їдуться і випускники філологічного факультету груп ЛУ-81-1,2, на яку запрошено колег-філологів з російського, англійського, французького та німецького відділень, тобто весь випуск філологічного факультету 1986 року.

Цього разу філологи вирішили долучитися до дніпровської вузівської традиції і призначили зустріч на першу суботу липня, коли в Дніпро летять випускники різних вузів і всіх поколінь звідусіль на побачення з молодістю, зі студентським братством, з рідним вишем, з містом своєї юності – Дніпропетровськом.

Згадка про молоді студентські роки, про людей, яких добре знав і пам’ятаєш і яких цілу вічність не бачив, приходить зненацька, мов уві сні, як фата моргана, якимось невидимим потайним шляхом увійде до голови та й руйнує сучасний стан спокою. Починає битися скоріше серце, не спиться, і думки у спогадах калейдоскопом прокручуються, ніби фільмові кадри перед очима, линуть у далекі молоді роки, де все ще було невідоме, таємне.

Студентські роки – то особливий період в житті кожної людини. Це романтика без меж, це бажання тримати весь світ у своїх долонях. І якщо ці емоційні спогади неповторного студентського життя не згасили вогонь твоєї душі, ти збираєшся і організовуєш зустріч однокурсників. Справа не проста, але того варта. Спробуй через стільки часу знайти і зацікавити до зустрічі людей, яких доля по світу розкидала! А ще безліч організаційних нюансів: зручна для всіх дата, розміщення гостей, харчування, програма самої події зі світлинами тощо. І щоб на зустрічі з рідним вишем емоції лилися через край, присутність кожного не лише бажана, а й обов’язкова.

А філологи – люди надзвичайно емоційні, діяльні, енергійні. Є що згадати, є чим пишатися, є чим поділитися, тому для випускників ЛУ-81-1,2 такі зустрічі відбуваються кожні 5 років.

А збори через 30 років – це вже історія, це значний відрізок життя, це ковток солодких спогадів про студентські роки, про екзамени і заліки, які нам в той час здавалися найголовнішими в житті, про пригоди в гуртожитку, про суботники на проспекті ім. Гагаріна, в прилеглому парку та в ботанічному саду. Нам нічого не забулося із студентського життя. Згадується і навчання, і дозвілля: як ми всі разом співали, і всі нас називали співучим курсом. І недарма ж ми з першої стипендії зібрали по 3 карбованці і купили баян та бубон, оскільки мали на курсі аж двох баяністів – Наталію Голікову та Олексія Гуденка. Наш співучий курс завжди був учасником Днів філфаку, фестивалю «Студентська весна», проводив концерти на агітмайданчиках Дніпропетровська та в селах Верхньодніпровського та П’ятихатського районів, де на початку кожного навчального року ми працювали на колгоспних ланах на збиранні капусти, помідорів, яблук, кавунів. І скільки себе пам’ятаємо – ми завжди співали. А як ми раділи, коли на початку першого курсу заробили аж по 4 карбованці на збиранні капусти.

Згадуються нам фольклорна та діалектологічна практики, які не обійшлися без курйозів. Під час педагогічної та піонерської практик ми проходили випробування учнями. Кумедних історій тут теж вистачало, якими ми залюбки ділилися у гуртожитку під час чаювання. І журналістські практики весь час збагачували нас життєвими історіями. Наприклад, після першого курсу на практику у районну газету «Дніпровська зоря» прийшло аж вісім наших студентів та ще була практикантка з Київського університету ім. Шевченка. А оскільки це було в розпалі літа і штатні працівники редакції пішли у відпустки, нам довірили вже на другий день виїздити на жнива, пізніше - брати учать у підготовці ювілейного номера. Тоді для себе ми зробили багато відкриттів, які потім так нам знадобились у житті.

Що в той час не відбувалося – все було нам на користь. А щоп’ятниці у нас була «воєнка» та медицина... У ті часи був Афганістан, про який ми говорили стримано. Але майже всі здавали кров двічі на рік, тому у багатьох є посвідчення донора.

А ось шанувальниками кіно ми були всі. Кінотеатрів на той час у Дніпропетровську вистачало, і кожного тижня відбувалася прем’єра фільму, яку ніхто не пропускав. Тож заради нового кіно частенько і пари доводилося пропускати.

Вчилися ми всі добре, тому наш курс часто був переможцем різного рівня змагань. А відпочивати все ж таки любили більше, і це в нас краще виходило. Вечори – зустрічі зі студентами інших вишів були регулярними, після них навіть з’являлися студентські родини. А наші весілля – це просто неперевершені спогади на все життя.

А як не пригадати літні сесії у Дніпропетровську: місце зустрічі - на пляжі Комсомольського острова. Університетські ковдри з гуртожитку (атласні, жовті, з великими трояндами) впізнавали всі миттєво. Засмагали одразу і ми, і конспекти. Не посперечаєшся – від сесії до сесії жили студенти весело.

А спорт – це окрема тема для студенток філфаку. Ми пам’ятаємо, як в першу суботу навчань весь перший курс всіх факультетів університету за наказом ректора Володимира Моссаковського вирушив у 30-кілометровий похід вздовж р. Дніпро. Не забули ми, як здавали норми ГПО, про уроки з фізичного виховання в Палаці спорту, легкоатлетичні кроси, нормативи з плавання теж пам’ятаємо…

Як давно це було, але ж нічого не забулося. Наше студентське життя вирувало, ніби бурхлива гірська ріка. Ми були невгамовними, веселими, безтурботними й легкими на підйом, активістами й максималістами, які понад усе прагнули змінити цей світ. У ті далекі 80-ті ми хотіли, щоб наш рідний Дніпропетровськ змінив своє ставлення до української мови і заговорив солов’їною вільно, не соромлячись. Тому наш співучий курс та університетський ансамбль «Дніпряни» пропагували неперевершену українську пісню.

Який то був час! Ми молоді та гарні, гомінкі, дзвінкоголосі, трохи пустотливі, по вінця наповнені мріями, впевненістю у майбутньому. Ми дружили, закохувалися, займалися спортом, збагачували себе знаннями та ерудицією, змагалися. Демонстрували свої таланти, встигали все, оскільки любили життя. Це був неповторний час, час пошуку, розквіту, невдач, навчання, вдосконалення, роботи над собою – найяскравіша та незабутня сторінка життя кожного з нас.

І ми вдячні долі, що стежини нашого життя тісно переплелися з нашим університетом, нашими високоповажними викладачами. Відрадно, адже вдячність є ознакою доброго і шляхетного серця, і тому зовсім не дивно, що люди цінують її дуже високо. А наші викладачі - це обереги рідного університету, його традицій, вони примножують його славу своєю жертовною й світлою працею. Ми завжди будемо пам’ятати уроки мудрості від наших кураторів Нінелі Заверталюк, Марії Калиниченко, Фелікса Білецького. А чого була варта «Балада золотої цибулини» Івана Драча у виконанні неперевершеної та артистичної завкафедри української літератури Клавдії Фролової. Цьому творові був присвячений цілий спецкурс. Розважливим та завжди врівноваженим запам‘ятався декан факультету Дмитро Баранник.У 1943 році пішов на війну із рідної Пушкарівки. Від нього завжди віяло спокоєм. До 60-річчя декана наш однокурсник Олексій Кочубей написав слова пісні «Пушкарівко моя, Пушкарівко», а Олексій Гуденко поклав їх на музику. Весь наш курс, як завжди, з піднесенням її виконав. Дмитро Харитонович наскільки був розчулений, що не втримав сліз.

Хоча усі наші хлопці, окрім основних дисциплін, ще й навчались на спеціалізації «Журналістика», наш викладач й упорядник багатьох словників Микола Коломієць завжди агітував їх йти працювати у школу, оскільки у кожному з них бачив директорів навчальних закладів. Мрійлива Людмила Каніболоцька викладала у нас літературу народів СРСР та вела клуб «Дружба народів». Коли на лекції починали співати пісню «Сонце ся сховалось за високі гори, тихо все дрімає, луг, діброви, гори», всі знали, що в аудиторії лекцію веде Іван Сухомлин. Основам сербо-хорватської мови навчала нас Віра Шадура, з польською ми знайомились завдяки Світлані Миронюк. Перлини людяності, добра, краси засівали і продовжують засівати у наші душі Ніна Левун, Микола Ковальчук. Прикладом справжнього українця для нас у ті часи була постать професора Анатолія Поповського, який і зараз підносить українське слово на заслужену висоту, хоча вже в іншому виші. З хвилюванням згадуємо заняття з Костянтином Дубом, Вірою Височиною, Надією Мисливець, Тамарою Токар, Сергієм Василенком, Леонідом Сахном та багатьма іншими викладачами, які назавжди залишаться в наших серцях. Університетські педагоги продовжують сіяти у душі студентів добрі, мудрі і вічні знання, залишаючись вимогливо справедливими і відповідальними за внутрішній порядок в головах своїх учнів. Своїм наставникам ми шалено вдячні не лише за знання та практичні навички, а й за скарби мудрості, які витримали випробування часом. Багатьох викладачів і деяких наших однокурсників вже, на жаль, немає з нами, завершилося їхнє земне життя, але пам’ять, шана і наша вдячність завжди будуть жити в наших серцях.

Життя стрімке і безжальне… Швидко промайнули 30 років нашого позастудентського життя. За цей час багато чого відбулося, ми змінювалися разом з державою, суспільством. Мінялися цінності, і доводилось здавати вже життєві іспити. Ми не загубилися у вирії змін, кожен знайшов свій шлях, обрав свою стежину, тому нашому курсу є чим пишатися, розповісти про свої досягнення і здобутки. Своє життя ми будували власними руками, і нам не соромно звітувати університету, що всі ми стали професіоналами своєї справи: серед нас ціла армія вчителів, журналістів, викладачів вишів. І не важливо, яких посад ми досягли в житті, оскільки найголовніше все ж таки - залишатися ЛЮДИНОЮ.

Роки! Роки!

Невпинні, невблаганні,

Вони пливуть рікою в небуття,

В безодні тихо тонуть і зникають,

На жаль, рокам немає вороття.

Ось такі ми – випускники філологічного факультету Дніпропетровського національного університету 1986 року випуску! Невблаганний час трішечки змінив нашу зовнішність, але наші душі лише молодіють з кожним роком. Тому з особливим хвилюванням збираємось на кожну зустріч однокурсників. Скажете: для чого це нам? Відповідь проста: ми без цього не можемо жити. Не можемо забути міцну студентську дружбу. Ці зустрічі – це новий заряд, це ковток свіжого повітря, який дає змогу жити далі.

А взагалі – це прекрасна традиція, а традиції – незмінні, і цим ми сильніші, емоційніші, мудріші, оптимістичніші… І як же це все по-людськи: не забувати один одного, дружити, підтримувати, любити, співчувати, пам’ятати.

Всім вічного горіння і неспокою! Життя продовжується… Квітуймо!

Оргкомітет зустрічі випускників ДНУ ім. Олеся Гончара 1986 року.