Поточний № 20 (1258)

27.05.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Сьогодення


Шана ліквідаторам

У Дніпропетровському районі на честь свята Дня ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС відбулися врочистості з цієї події, адже сьогодні тут проживає майже триста живих чорнобильців.... Подробнее...

16.12.2010   1155
Гей, тпру, соб, цабе

Цими відомими командами привчають до праці волів. Іди, стій, вліво, вправо… Звикають і тягнуть - така доля. Щось подібне відбувається і в Україні

ПІСЛЯ постійних страйків підприємців... Подробнее...

25.11.2010   2117
В Олександрополі вода є всюди

«Святом води» назвали жителі Олександрополя Солонянського району урочисте завершення будівництва водогону, що відбулося тут 16 листопада

Надзвичайно тепла як для цієї пори днина сприяла проведенню... Подробнее...

25.11.2010   1310
Проект доступного житла «ВОЛОДИМИРСЬКИЙ»

 

У 1995-му в тодішньому радгоспі “Нижньодніпровський” Кононов викуповує теплиці, від яких лишилась хіба що сама назва та бере у постійне користування 40 га землі обабіч траси. Для виробництва сільськогосподарської продукції підприємством були придбані комбайн, сівалки та інша сільгосптехніка.Володимир Іванович згадує, як брали насоси, копали канави, по яких пускали воду для зрошення овочів. Згодом перейшли на зернові культури. Звертався за порадою до досвідченого Івана Сталєва. Засівали 50 відсотків площ, а 50 - залишали під пар, аби земля відпочивала. Стабільно мали 40-центнерну врожайність пшениці. Можливо, й надалі розвивалося б “Содружество” як міцне аграрне підприємство, та Володимир Кононов - передусім будівельник, оскільки закінчив Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут і отримав освіту інженера-будівельника. Отримавши ліцензію на виконання будівельних робіт, підприємство придбало необхідну техніку, інструмент, обладнання та почало будівельну діяльність з поточних ремонтів приміщень до зведення багатоповерхових будинків та прокладання магістральних трубопроводів. І коли в Україні розпочався будівельний бум, зрозумів, що з такою матеріально-технічною базою та колективом однодумців йому під силу здійснити грандіозний будівельний проект- забудову житлового мікрорайону «Володимирський» у селищі Ювілейному. Оскільки самому будівництву згідно чинному в Україні законодавству передує розробка та затвердження містобудівних умов, проекту забудови, отримання технічних умов щодо прокладання комунікацій, підприємство здійснило ці заходи та впритул підійшло до безпосереднього процесу будівництва житлового мікрорайону «Володимирський», де передбачено збудувати 12-, 16- і 24-поверхові будинки загальною житловою площею 300 тисяч кв. м, об‘єкти комерційної і соціальної інфраструктури, школу. Окрім цього - багатофункціональний комплекс, де буде розміщено розважальні, спортивно-оздоровчі об‘єкти, торговельні центри, банки.
- Цей важливий соціальний проект дає змогу отримати людям житло, - розповідає Володимир Кононов. - Хоча це програма не безкоштовного, а комерційного та доступного житла. Його може викупити держава, аби розподілити, у першу чергу, серед працівників соціальної сфери: це прокуратура, міліція, вчителі, лікарі. Ціна на сьогодні - 600 доларів за квадратний метр готового житла.
Як пояснює Володимир Кононов, він не гониться за надприбутками, оскільки за такої ціни квадратного метра готового житла підприємство може розраховувати лише на кілька відсотків прибутку. Але цього вистачить, аби все задумане втілити в життя. Адже “Содружество” має свої козирі: землю під забудову, необхідну техніку, власний столярний цех та кваліфікований персонал.
Уже в найближчі роки в першій 16-поверхівці буде зданий в експлуатацію один під‘їзд, а це - 70 квартир. А оскільки Володимир Кононов має ще й державне мислення, то серед об‘єктів соціального призначення буде збудований і дитячий садок, в якому вже зараз є велика потреба.
- На Заході без наявності парковки житло не приймають в експлуатацію, - розповідає він. - Оскільки “Володимирський” - європейський житловий комплекс, то у ньому матимемо 15-метрову дорогу, зі світлофорами і громадським транспортом, облаштованими зупинками. Окрім цього - дев‘ятиповерхова парковка.
Володимир Кононов бачить, як деякі ділки, займаючись житловим будівництвом, хочуть миттєво примножити свої капітали. Сумний приклад - “Олімпік-2”, мешканці якого замість 2007 року отримали своє житло аж у 2010-му, до того ж не без підтримки держави і не без допомоги “Содружества”. Адже саме комунікаціями цього підприємства скористалися в “Олімпіку-2”.
Сьогодні всі зароблені кошти від діяльності АВП “Содружество” вкладаються у проект “Володимирський”. Кононов намагається зробити все, аби люди зрозуміли, що проект, розрахований на найближчі роки, має стати взірцем для усього Дніпропетровська. За його задумом, тут мають бути зони відпочинку для дітей, ветеранів, молоді. Він бачить також, що в останній час політика держави щодо забудовників, будівельних організацій значно поліпшилась. Виділяються кошти з держбюджету для участі держави в програмі «Доступне житло». З 2011 року держава допомагатиме будівельним організаціям у виділенні землі під забудову, виконанні техумов і т.д. На щастя, в “Содружества” усе це вже є.
Нещодавно Володимир Кононов спілкувався з учителями Ювілейної СШ № 1 і переконався, що молоді педагоги не мають житла, не можуть стати на квартирний облік. Він хоче, щоб у кожному будинку було 3-5 відомчих квартир, а також так звані апартаменти, які б видавалися тим же вчителям, медикам на певний строк. Живучи тут спеціалісти могли б отримати реєстрацію, аби стати на чергу.
- Площа квартир у будинках буде різною. Однокімнатна - 50 кв.м, двокімнатна - 70, трикімнатна - 90, чотирикімнатна - 105. Якщо взяти за основу двокімнатну, то маємо зараз такі розрахунки: 70 х 600 доларів = 42000 доларів. Але зважте, що це готове житло, а не стіни. Окрім того, за кожною квартирою у цокольному поверсі буде закріплене приміщення для зберігання городини і речей. Вважаю, що для жителя сільського району це є досить актуально. Можливо, першим покупцям ми ще зробимо й знижки, - розповідає Кононов. - На відміну від інших забудовників ми не приймаємо попередні внески - оплату за майбутню квартиру. Гроші вносяться лише тоді, коли житло повністю готове до заселення.
Володимир Кононов - знана і шанована у Ювілейному людина. Дружню підтримку його “Содружества” повсякчас відчувають місцеві школи, дитсадки, Ювілейна селищна рада. Він знає і готовий вирішувати нагальні проблеми селища. Адже життя його проходить тут, у Ювілейному. Тож недарма його кандидатуру на місцевих виборах до Дніпропетровської районної ради по мажоритарному округу підтримали переважна більшість виборців. Володимир Іванович вдячний за це і впевнений, що тепер зможе вплинути як депутат райради на розподіл районних фінансів на користь селища Ювілейного. Сьогодні ж із зароблених радою коштів у селищі лишається їх незначна частина.
Володимир Іванович вважає себе щасливою людиною. Поруч з ним і на роботі, і вдома - дружина Тетяна Олексіївна, яка, до речі, вже вдруге обрана депутатом Ювілейної селищної ради. Син Денис теж став депутатом селищної ради, працює з батьком і навчається в аспірантурі Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. Донька Ірина працює у будівельній академії і теж навчається в аспірантурі.
А селянам напередодні їхнього професійного свята Володимир Кононов побажав, щоб за будь-яких умов вони почували себе щасливими, їхня праця була достойно оцінена і щоб кожен селянин був у змозі забезпечити житлом себе і своїх рідних.

Олексій ГУДЕНКО.





Подробнее...
18.11.2010   1364
Подарувала Індія судженого

- З перших днів мого перебування в Індії мені здалося, що я потрапила в овіяну таємницями містичну країну. Європейський рівень цивілізації існує тут тільки у великих промислових містах, а в невеликих поселеннях люди не знають пилососів, пральних машин, іншої побутової техніки. Але це не заважає їм постійно жити собі в задоволення, так, ніби кожен день - свято. Мені здалося, що всі індуси, незалежно від того, багаті вони чи бідні, завжди задоволені життям, тому що вміють дорожити тим, що мають. Для європейців бажання індусів допомогти незнайомій людині зайти в автобус, якщо немає вільних місць, посадити її собі на руки або допомогти донести важку валізу може здатися неприємно нав’язливим, а для них - це звичайний прояв гостинності.
Одного разу, коли я оглядала старовинний храм, до мене підійшов гарний індус у кришнаїцькому одязі. Наслухавшись про те, як наші туристки потрапляють у сексуальне рабство, я з великим побоюванням ставилася до іноземців, котрі виявляли до мене інтерес. Але у великих чорних очах Кірона світилася така любов, що я повірила йому і відповіла взаємністю. Кількох фраз англійською мовою, які я знала, було достатньо для того, щоб ми розуміли один одного. Адже, як усі закохані, ми прекрасно спілкувалися мовою серця і душі.
Коли я повернулася додому, Кірон щодня по кілька разів телефонував мені, говорив, що сумує без мене, що ми повинні отримати благословення його батьків і обов’язково одружитися.
Я знову поїхала до Індії. Цього разу вже до мого нареченого за візою, терміном на півроку. Кірон познайомив мене зі своєю родиною - людей середнього достатку. Шість старших братів Кірона і його сестра вже живуть своїми сім’ями. Двоє його братів переїхали жити до Австралії.
Весілля у нас було таке ж пишне, як в індійських фільмах - з гірляндами квітів, священним вогнем і з дотриманням усіх індуських традицій.
А після весілля стали ми з чоловіком налагоджувати самостійне життя. Кірон працював професійним артистом-фокусником. Навчився він своєму древньому і шанованому в Індії ремеслу з використанням гіпнозу у свого старого вчителя. В Індії для виступів Кірона зазвичай на міській площі споруджується велика сцена, з тим, щоб його програму могли подивитися безкоштовно усі бажаючі. А вартість роботи Кірона оплачує спонсор - з числа заможних городян.
Проживання у найманому нами будинку неподалік від столиці Індії Делі в місті Вріндаве, незважаючи на те, що я змушена була прати руками, обходилося в пристойну суму. Тому довелося і мені влаштуватися на роботу в міжнародне вегетаріанське кафе. Не подавалися в цьому кафе ні спиртні напої, ні м’ясні страви, зате готувалися дуже смачні страви з овочів та фруктів із використанням різноманітних спецій. І, як це заведено в Індії, кухарями в кафе були лише чоловіки індуси. А вся обслуга ресторану разом зі мною складалася виключно з російських та українських дівчат.
Незабаром у нас народився син, якого ми назвали стародавнім слов’янським ім’ям Харитон, яке, до речі, співзвучне з багатьма індійськими іменами. Коли наш синочок зміцнів, вирішили ми з Кіроном відправитися на заробітки до Польщі. Він зі своєю концертною програмою фокусника, а я в ролі його перекладачки та асистентки. Програма Кірона користувалося в Польщі великим попитом протягом двох років нашої роботи. Поряд зі звичайними концертними програмами є у Кірона і спеціально підготовлена релігійна програма, з якою він виступав у Польщі на Всесвітньому форумі кришнаїтів.
В Україну ми приїхали, по-перше, для того щоб Кірон познайомився з моїми родичами, ну і, звичайно ж, щоб заробити виступами на приватних корпоративних вечірках, у кафе, ресторанах, нічних клубах, дитячих садках. Програми Кірона розраховані на всі смаки і на різний вік. Це завжди каскад фокусів, жартів, ілюзіону й гіпнозу. Особливо подобається павлоградцям фокус, під час виконання якого в руці Кірона з повітря з’являється пачка папірців, котрі перетворюються в стодоларові купюри.
Як складеться подальше наше життя, відверто кажучи, не знаю. Своєю ввічливістю та інтелігентністю Кірон зачарував мою маму. Вона двома руками за те, щоб ми разом з нашим синочком жили в її просторому будинку. Кірону сподобався наш Павлоград. Проте наші люди здалися йому набагато жорсткішими, ніж його співвітчизники. Одного разу ми їхали потягом і були свідками такого випадку. У вагоні, в проході між сидіннями розгулював чотирирічний малюк. Вагон хитнувся і малюк ледь не впав, а жінка, що сиділа поруч із ним, навіть бровою не повела. Для нас таке явище - звична картина, а Кірон несхвально подивився на цю жінку, а коли ми вийшли з потягу, сказав мені: “У наших чоловіків немає таких сердець, як у ваших жінок. І хоч у мене вже є можливість оформити посвідку на проживання в Індії, на запитання, де ми будемо жити, важко відповісти. В Індії важко заробляти гроші, але можна менше витрачати, щоб безбідно жити. А в Україні навпаки - легше заробити гроші, але на проживання треба багато витратити. Можливо, доведеться, як циганам, кочувати - в Україні гроші заробляти, а в Індії - витрачати.

Записав Анатолій ЗВЕНИГОРА.

Подробнее...
04.11.2010   1435
Приорільське “зеленотуристичне”…
ТРАДИЦІЙНА українська хата на дві половини вікнами до сонця на обплетеному тином подвір’ї приймала численних гостей з міста і місцевих жителів. Народні майстри з Опішні, Царичанки, Китайгорода, Дніпродзержинська привезли прекрасні вироби народного мистецтва. Радували чудові виступи драматичного, танцювального та вокального гуртків Рудківського будинку культури і майстерність його директора Римми Карнаух, ведучої свята. А діти відновлювали дивні українські ігри за допомогою Ганни Макарової, голови Дніпропетровської національної скаутської організації.
Присутніх тепло вітав рудківський сільський голова Григорій Шишацький. Прибули на свято і кандидати в депутати від обох царичанських округів - Віталій Скакуненко, Вікторія Головко, Андрій Антонов, Богдан Лоза. І “очі в очі”, без трибуни, спілкувалися з виборцями. Добре, якщо переможці виборів допоможуть розвитку “зеленої” галузі економіки, бо проблема працевлаштування у селах Дніпропетровщини надзвичайно гостра.
Свято мало “молочний” напрям, щоб городяни навіч переконалися в надзвичайній корисності молока для людини. Бо воно діє заспокійливо і містить унікальні поживні речовини. Це пояснила під час майстер-класу визначення якості молока спеціаліст Дорадчої служби з Дніпропетровська Лариса Столпник. Були надані й технологічні рекомендації по отриманню молока високої якості (будуть надруковані пізніше).
Відвідали свято і жителі інших сіл Приорілля.
- Я виріс тут, біля Лелії, - розповів учитель-пенсіонер з Кравцівки Віктор Саржан. - Цей куток зветься Голопузівка, а я - з Саржанівки, це поряд. Чому Українську укріплену лінію назвали Лелія - не знаю, здавна так люди на неї кажуть. Неподалік на вуглі - “книш”, бойовий редут, за ним Лелія іде на Полтавщину. А трохи вбік - дві козацькі могили. Молодець Тягнирядно, добру справу робить, так відроджується історична пам’ять народу. Сюди приїхали з сином Олександром і онукою Інною, вона - артистка, виступала тут. А ще в лотерею виграла перший приз - банку меду з випічкою, - усміхається дідусь.

Гості свята мали можливість проїхатись на конях до Лелії - у сідлі чи на підводі і поласувати смачнющим українським борщем та козацькою кашею. Володимир Хіхлов з села Проточі приїхав за досвідом:
- Мені довелося працювати з американцями, вони захоплені нашими краєвидами. Я продав у Дніпродзержинську квартиру і купив на Бабівці у Проточах хату, переїхав назовсім. Думаю збудувати оригінальний котедж для “зелених” туристів і працювати для їхнього відпочинку. Шкода, що немає спеціальних кредитів для цього.
А мету заходу голова Дніпропетровського обласного відділення спілки сприяння розвитку сільського “зеленого” туризму Людмила Носкова визначила так:
- Окрім усього, спілка хоче “підштовхнути” селян дещо змінити спосіб життя. У Карпатах вже є цілі туристичні села, де все у національному стилі - і будівлі, і одяг жителів. Саме цим ми і цікаві світові й нашим городянам. На Хмельниччині, наприклад, у Шепетівському районі є село Гриців. За кілька років “зелений” туризм там наскільки розвинувся, що до них на відпочинок їдуть з-за океану - з Канади і США! А в Царичанському районі, бачу, природні умови аж ніяк не гірші. Людям треба об’єднуватись, щоб запропонувати відвідувачам якісний сервіс. Садиба Миколи Тягнирядна - одна з кращих в області, він розуміє, що і як треба зробити, щоб людям було цікаво. Всім бажаючих займатися “зеленим” туризмом ми надаємо консультації за телефоном (0562) 46-03-27.
А охочі мусять з’явитися і не лише в Карпатах, а й на Дніпропетровщині. Бо є городяни, які розуміють переваги відпочинку в селі - чисте повітря, натуральні овочі, фрукти, молоко, ліс, річка… А мінімальна вартість проживання (з харчуванням) одного туриста, за словами Людмили Носкової, сягає ста гривень на добу. Це - при мінімальному сервісі. Тобто пропозиції і справді цікаві для селян. Якби ще й можливості дешевих кредитів були, ця справа, певно ж, пішла б веселіше…

Григорій Давиденко. Фото автора.

На знімках: організатор і керівник проекту “Молочне свято” Лілія Лапєєва та козак Владислав Ладигін - сотник Старосамарської сотні Кодацької; гончар із Опішні Віктор Комаревцев.

Подробнее...
28.10.2010   4019
Якби молодість знала…

- День людей похилого віку - свято сильних духом особистостей, тих, котрим довелося пережити буремні роки війни, післявоєнну розруху, відбудовувати величезну країну, в якій ми з вами живемо, - звернувся губернатор до сивочолих ветеранів. - Я, як керівник області, відчуваю свою відповідальність перед цими героїчними людьми. Ми серйозно і, що важливо, адресно підходимо до вирішення питань, які турбують літніх людей. І в першу чергу - це забезпечення медикаментами та якісним медичним обслуговуванням. Для оздоровлення ветеранів на Дніпропетровщині працює обласний госпіталь для інвалідів війни, де щорічно проходять лікування більше 4,5 тисяч пацієнтів. Крім того, майже в усіх лікарнях відкрито спеціальні палати для ветеранів Великої Вітчизняної війни. У цьому році з обласного бюджету виділено близько 5 мільйонів гривень для забезпечення ветеранів сертифікатами на придбання медикаментів. На Дніпропетровщині взяла свій початок акція по забезпеченню інвалідів війни мобільним зв’язком. За цей час безкоштовні мобільні отримали 1700 ветеранів. Приємно, що наш досвід переймають інші області України. Це те найменше, що ми можемо зробити для людей, котрі відстояли наше сьогодення, і діляться зі своїми дітьми та онуками безцінним життєвим досвідом та мудрістю. 
Закінчити матеріал всупереч урочистій промові губернатора все ж варто буденним. Середньомісячний розмір пенсійних виплат зріс з 1096 грн. на 1 січня до 1163 грн. на 1 липня 2010 року. І що б не розповідали можновладці всіх скликань про свою турботу, чи уявляє хоч один з тих, хто споглядає на світ з вікон шикарних службових авто - як воно, прожити місяць на таку суму?

 

Юлія ДУЛАНОВА.

Подробнее...
06.10.2010   1374
133 роки в історії

Західно-Дніпровський центр професійно-технічної освітиВажко переоцінити значимість створення подібного закладу, адже саме тут сільські діти вперше в Катеринославській губернії почали здобувати професію у спеціальному навчальному закладі. У 1924 році при училищі відкрили ще й профтехшколу, яку в 1929-ому реорганізували в технікум механізації сільського господарства, де почали готувати трактористів для машинно-тракторних станцій. У роки Великої Вітчизняної заклад тимчасово припинив свою роботу. Та відразу після визволення Саксагані школа механізації відновила діяльність і у 1944 році випустила 291-го спеціаліста.
- За свою 133-річну історію училище виплекало чимало достойних випускників. Діти вчилися тут не лише основам професії - покоління талановитих викладачів прищеплювали їм любов до рідної землі, до праці, до благородних вчинків. І уроки не пройшли даремно, - розповів директор ДПТНЗ «Західно-Дніпровський центр професійно-технічної освіти» відмінник освіти Віктор Циган. - Нам пощастило жити під мирним небом. Та у дні, коли країна вітає зі святом своїх ветеранів, хочеться згадати ім’я Героя Радянського Союзу випускника училища Якова Вергуна. З перших днів війни Яків Пантелеймонович брав участь у боях з окупантом. Захищав Москву і Сталінград, звільняв Дніпропетровську область від ворогів, штурмував Берлін у 1945 році. Нагороджений орденами О. Невського, Вітчизняної війни ІІ і І ступеню, двома орденами “Червоної зірки” та “Знак Пошани”, 16-ма медалями. За героїчний подвиг при форсуванні річки Дніпро Якову Вергуну присвоєно почесне звання Героя Радянського Союзу.
У 1954 році школа механізації сільського господарства отримала статус училища. А в 1963-му заклад перейменовано на Сільське професійно-технічне училище системи профтехосвіти Дніпропетровської області. З 7-го лютого 2009 року професійно-технічне училище №77 отримало свою сучасну назву - Державний професійно-технічний навчальний заклад «Західно-Дніпровський центр професійно-технічної освіти».
- Сподіваємося, що майбутнє нашого навчального закладу буде не менш визначним, ніж його минуле. І не просто сподіваємося – колектив «Західно-Дніпровського центру професійно-технічної освіти» робить усе можливе для того, аби підготовка наших випускників задовольняла вимоги роботодавців. Це не так просто, адже ні для кого не секрет, що матеріально-технічна база професійно-технічних закладів освіти залишає бажати кращого. Діти мають освоювати нову, сучасну техніку – ту, з якою їм доведеться працювати безпосередньо на виробництві. Придбати її своїми силами ми не можемо: для прикладу, вартість комбайна вітчизняного виробництва – 1,5 мільйони гривень. Це непідйомна сума. Але ж виходимо із ситуації – допомагають фермери, котрі мають у своєму розпорядженні нову техніку. А взагалі, я вам скажу, наш народ дуже кмітливий – хай навіть роками працював чоловік механізатором на МТЗ, посади його до кабіни Джон Діра – він усю ту іноземну мудрість за два дні освоїть. А посадіть закордонного спеціаліста у витвір Мінського тракторного – доки й зуби повипадають, не розбереться, - посміхається Віктор Циган.
За словами директора «Західно-Дніпровського центру професійно-технічної освіти», на сьогоднішній день заклад є учасником двох міжнародних проектів з Німеччиною та Російською Федерацією. У найближчий час, стверджує Віктор Циган, у вихованців Центру з’явиться можливість проходити практику за кордоном – на заводі компанії «Мерседес». Крім того, ведуться переговори щодо підписання угоди з російським підприємством «Россільмаш» про цільову підготовку спеціалістів для роботи на заводі.
- Проблем, звичайно, чимало. Та ми не маємо права здаватися чи опускати руки, - резюмував Віктор Циган. – Адже за нами – діти, майбутнє країни. А ще – славна історія закладу, завтрашній день якого залежить від нашої роботи.

 

Юлія ДУЛАНОВА.

Подробнее...
06.10.2010   1526
Ода вчителю

Не вірить, оскільки життя її починалося у школі, коли її тато, директор школи Анатолій Зyбченко крихітним немовлям приніс донькy до школи, бо сім’я вчителів мешкала тоді біля школи. Мама Зоя теж бyла вчителем, викладала біологію. Томy дитинство Людмили минало в школі. І зростаючи в родині вчителів, дівчина yже з дитинства знала: бyде вчителем географії, як її тато. Відразy після закінчення школи встyпила до Дніпропетровського державного yніверситетy. На той час татові вже виповнилося 60 - і Магдалинівська середня школа проводила його на пенсію. Це бyла його остання школа, а в скількох довелося бyти директором! Новопетрівська, дніпропетровські 7, 14 і 17, Магдалинівська - і це не весь перелік навчальних закладів, якими довелося керyвати Анатолію Агапійовичy. Вже через рік після виходy на пенсію, певно, неспроможний жити без школи, Анатолій Зyбченко покинyв цей світ.
ВТРАТИВШИ батька, стyдентка Людмила бyла змyшена перейти на вечірнє відділення, а вдень працювала піонервожатою. Фотографії і досі зберігають пам’ять про перший дводенний похід стежками партизанської слави, огляди-конкурси, вечори…
Людмила Богданова зі своїми першими учнями.Але ніколи не забyде Людмила Богданова i свій перший yрок, на який завітав директор школи Григорій Мефодійович Малюк. Не раз на нарадах сyворий директор наголошyвав: головне - не затримyвати дітей на перерві, треба обов’язково вкластися в yрочний час. Тож молода вчителька намагалaся виконати вимоги директорa: прoвела опитyвання, пояснила новy темy, закріпила і з полегшенням заявила: “Вклалася!”
Директор, що сидів за останньою партою, нагадав:
- Людочко! Та ще ж 15 хвилин yрокy!
Запам’яталася робота на Півночі Росії, в м. Надимі, кyди Людмила Богданова поїхала за своїм чоловіком на бyдівництво нафтогонy. І тyт завзята вчителька-мандрівниця не обмежyвалася yроками і часто подорожyвала. Незабyтнє враження справила мандрівка y тyндрy, до корінних жителів Півночі - хантів, які мешкали y чyмах (так називається житло народів Півночі, обтягнyте шкірою оленя). Доставили грyпy на вертольоті. Із розповідей хантів Людмила дізналося, що недалеко звідси місце, де річка Об впадає до Північного Льодовитого океанy, і там виявили кістки мамонтів.
Експедиція за кістками мамонта - що може бyти цікавіше! Але для цього треба бyло лишатися на ніч тyт. Діти почали відмовляти, а один з yчнів розповів про звичай хантів: якщо гостя лишається на ніч, вона має спати з господарем. Жах охопив молодy вчителькy. Томy на ніч грyпа не лишилася, а в експедицію вирyшили на оленях.
Вісім років відпрацювала Людмила Богданова на Півночі. Звідти в Українy привезла і кістки мамонта, які знайшли тоді на yзбережжі Північного Льодовитого.Члени гуртка «Юний журналіст» Анастасія Циба та Катерина Чеботару зі своєю вчителькою.
Залишилася y пам’яті десятиденна подорoж до зимових Карпат. Велика грyпа дітей y сyпроводі трьох педагогів Ювілейної СШ: Лесі Підставної, Ірини Воропай і Людмили Богданової - оселилася біля підніжжя Говерли y невеликих бyдиночках. Коли дівчатка пішли по водy до джерела, натрапили на розтерзанy вовком косyлю. Сторож порадив голосно співати, щоб вовки не підходили. Але запам’яталася ця подорож не тільки цим. Одного разy керівник грyпи прийшов до Людмили Анатоліївни i, ледь стримуючи хвилювання, повідомив, що випадково вкинyв до пічки і спалив усі квитки на дорогy додомy. A гpyпа займала весь вагон. Зрозуміло, що грошей на нові квитки ні в кого не лишилося. Надзвичайно ризикуючи, грyпа виїхала до Львова. Розповіді про випадково загyблені білети нікого на вокзалі не схвилювали. Добре, що запам’ятали номер заброньованого вагона. Провідником y ньомy виявився молодий юнак. Дівчата співали і грали, аби провідник тільки впyстив до вагона. Коли поїзд рyшив, провідник звернyвся до вчителів за квитками. І лише тоді вони йомy розповіли історію своїх квитків. По-справжньомy довелося тоді перехвилюватися вчителям, адже дітей могли висадити з вагона.
Здавалося, після таких пригод бажання кyдись їхати могло зникнyти назавжди. Але тільки не y Людмили Анатоліївни. А скільки за свій майже півстолітній термін роботи в школі пройшла вона зі своїми yчнями: Крим і Карпати, гори Кавказy і Тянь-Шаню, побyвала в західносибірській тайзі і на Уралі. Численні екскурсії до Москви, Києва, Умані, Полтави - хіба все перелічиш.
1945 рік. Учительський колектив Новопетрівської середньої школи Магдалинівського району.І yроки Людмили Анатоліївни бyли незвичайні. Вона завжди захоплено розповідала, пояснювала і ніколи не переказyвала підрyчник. А ще бyла чyдовим класним керівником, чyйним, справедливим і вимогливим. Шість випyсків підготyвала до життя ця Вчителька і разом зі своїми останніми випyскниками теж полишила школy.
А ще Людмила Анатоліївна повідала власний рецепт щастя: це коли на роботy йдеш з радістю, бо ти там потрібна, і додомy повертаєшся з радістю, бо на тебе там чекають.
- Я мала і те, й інше, томy бyла щасливою, - підсyмувала свою розповідь Людмила Анатоліївна.
Як просто і як мyдро, подyмала я. Шкода, що це бyв останній yрок, який дала мені моя Вчителька.

 

Анастасія Циба, yчениця Ювілейної ЗОСШ № 1.
Дніпропетровська область.

 

 

Подробнее...
29.09.2010   1966