Поточний № 46 (1284)

21.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Одержимий


08.02.2012

Розпочавши з перших двох гектарів, Анатолій Мендрик, голова фермерського господарства «Мендрик», започаткував справжній сімейний бізнес Мендриків, в обробітку яких знаходиться близько семи тисяч гектарів землі у шістнадцяти (!) селах Хмельниччини

ПЕРША ЗУСТРІЧ – і перше враження: в елегантному чоловікові у білій сорочці й представницькому чорному пальті дуже важко було вгадати змученого роботою фермера. По тому, як оптимістично він посміхався, як неспішно вів своє чорне авто селами і як життєстверджуюче вистрибували бісики в його очах, я за якихось півгодини спілкування зрозуміла – переді мною людина, в якої все в житті вдалося. Ну, принаймні майже все…
Все починалося з… Любові
Саме про неї, про Любов з великої літери, Анатолій Мендрик не втомлюється повторювати щоразу, коли прошу його розповісти, як же все починалося…
Анатолію було двадцять чотири роки, коли лікарі поставили страшний діагноз і практично не давали шансів на життя.
- Я майже змирився, - згадує Анатолій Олександрович, - та думка «скільки ще відміряно?», мабуть, і привела мене до діда-віщуна, до якого багато людей їхало з усіх сіл. Старий подивився на мене й каже: «Житимеш ти заможно і матимеш у цьому житті все, - згадує Мендрик. – Бачу тебе, каже, на керівній посаді й довкола тебе багато людей, що тебе слухаються, ти – старший над ними. Тільки що воно й до чого, не скажу, – вирік дід. – Але не колгосп, точно…» Послухав я тоді старого, а сам думаю: бреши, діду, далі, - вдається до спогадів Анатолій Олександрович, - яка до біса, керівна посада, коли домовина по мені плаче…

Подумав, але, мабуть, в душі моїй щось ворухнулося, зажевріло, і невідомо звідки з‘явилася любов до життя. Я кожен прожитий день цінував і любив прийдешній, бо тоді не знав, буде він останнім для мене чи житиму ще. Це досить дивне відчуття, - констатує Мендрик, - проживати кожен день, як останній, а значить, наповну – на сто, двісті відсотків!
Майже одночасно з душевним воскресінням Анатолія Мендрика зароджувався на теренах України фермерський рух.
- Колгоспи розвалювалися на очах, немов хати-халабуди з хмизу, - згадує Мендрик. – Але землю для ведення фермерського господарства вперто не давали, створюючи всілякі бюрократичні перепони, а лютішого ворога, ніж фермер, для чиновників найдрібнішого штибу не було…
Анатолій Мендрик був один із тих відчайдухів, хто успішно подолав усі ті «рогатки» і став практично біля самих витоків фермерського руху.
- Збиралися таємно в хатах край села. Говорили мало не пошепки, - поринає у спогади Мендрик, тепер не лише відомий фермер на Хмельниччині, але ще й голова обласної асоціації фермерів, фанат фермерського руху, котрий зумів закохати у власну справу всю свою велику родину – дружину, сина з невісткою, доньку та навіть онуків, що підростають…
Сім тисяч гектарів на всіх – така ціна батьківської любові до землі.
Взагалі самобутній і одержимий Анатолій Мендрик дивував мене власними несподіваними відкриттями впродовж усього дня. Приміром, таким: фермерство починається не з гектарів чи трактора, а з… жінки, що поруч.
Про своїх колег, що пережили невдачу, так і каже: «Все тому, що поряд з ними не було жінки, яка б надихала, вселяла надію, підтримувала морально».
Саме дружина Людмила, бухгалтер за фахом, стала надійним помічником, однодумцем, врешті-решт тією рушійною силою, що змушує фермера Мендрика підкорювати нові висоти. Інколи з властивим жінці тактом і делікатністю Людмила відмовляє запального, аж занадто беручкого до всього Анатолія утриматися від тих чи інших ризикованих оборудок. Мовою цифр і… жіночої ласки таки переконує чоловіка, і він відступає.
- Звісно, перш ніж взятися за щось нове, - розповідає Людмила Мендрик, - ми беремося за олівець, аркуш паперу і калькулятор.

Саме у такий спосіб подружжя Мендриків розширило свій земельний банк, придбало нову потужну техніку, запровадило нові технології й нові напрямки власного аграрного бізнесу.
Про здорову конкуренцію і недобросовісних конкурентів
На моє запитання про те, чи вважає він прихід потужних агрохолдингів спасінням для села, Анатолій Мендрик відверто починає сердитись.
- Ніякі холдинги не хазяйнуватимуть краще за простого сільського фермера, бо він, як правило, народився тут, виріс, у всіх на виду, - переконаний Анатолій Олександрович. – І якщо він має совість й порядність, то не дозволить собі ганьбитися перед людьми.
Як аргумент, Мендрик пригальмовує біля розібраних дощенту ферм, порослих бур‘янами в ріст людини.
- Оце, - каже, - результати господарювання інвестора, якому люди довірили своє майно. А я хотів придбати, не дали, - зізнається з жалем у голосі. – Такі перепони чинили!
Ось і Василь Гопчак, голова Баламутівської сільської ради, з яким випало зустрітися, теж на боці таких, як Мендрик. Василь Петрович, як ніхто інший знає, що таке недобросовісні інвестори. Половину села і досі лихоманить. Люди масово звертаються до суду, щоб повернути обіцяне за оренду паїв. Хто рішучіший – подають позови на розірвання договорів.
- Дуже позитивні зміни відбуваються у свідомості самих людей, принаймні, тут, на Хмельниччині, - констатує Василь Гопчак. – Люди хочуть не просто отримувати орендну плату, а прагнуть віддати свою землю в оренду тому, хто дбатиме про неї, як справжній господар, дотримуючись необхідної агротехніки, не порушуючи сівозміни. Все більше симпатій на боці Анатолія Мендрика, - впевнений сільський голова.
Утримання сільської школи значною мірою за кошт господарства: повністю змонтована система опалення, курсує шкільний автобус. Або будівництво сільської церкви, інші життєві потреби, на які Анатолій Олександрович відгукується. Практично жодне свято чи урочистості не обходяться без його допомоги. До слова, Анатолій Мендрик тільки спонсорських, благодійних коштів на соціальний розвиток сіл витратив більше мільйона.
Про неабияку довіру людей промовисто говорить і такий цікавий факт – фермерське господарство орендує землю у трьох з половиною тисяч селян у шістнадцяти селах Хмельниччини!
«Не вірю, що в Україні можна погано жити…»
- Не дуже переймайтеся співчуттям до тих, хто жаліється на бідність і голод, - повчає дорогою Анатолій Мендрик. – Гроші лежать під ногами. Їх треба просто вміти взяти. А перед тим побачити. І треба не лінитися. Це результат тривалої, продуктивної праці, - впевнений голова фермерського господарства.

Родина Мендриків – яскраве тому підтвердження. І досі в сімейному архіві зберігається фото, де в кабіні трактора, купленого на перші зароблені гроші, туляться голова до голови Анатолій і Людмила. Усміхнені й щасливі. А поруч фотознімки з німецького міста Ганновер, куди син, теж Анатолій, з‘їздив на сільськогосподарську виставку сучасної техніки. Такої, що дух захоплює! Виявляється, трактор чи комбайн із супутниковою системою керування з GPS-навігатором - вчорашній день. Техніка без людини в кабіні взагалі - таке сьогодення. Тому Мендрики і намагаються йти в ногу з часом, шукаючи інколи несподівані й доволі нестандартні способи господарювання. Приміром, п‘ять років тому одержали статус елітного господарства з вирощування саджанців і вперше заклали два гектари експериментального саду.
- Цим більше син з невісткою опікуються, - зізнається Мендрик-старший. - Бачу, їм подобається, а нехитрі підрахунки кажуть про економічну доцільність садівництва. Тим паче, що й держава стимулює цю галузь, починаючи від безвідсоткових кредитів до різного виду компенсацій.
Сам Анатолій Олександрович переймається проблемами власного заводу з виробництва пілетів, який планують запустити в дію вже наступного року.
- Руїни, що дісталися нам у власність, мало нагадували колишні складські приміщення, - згадує Мендрик, - та після реставрації і відбудови набули сучасного вигляду. Тепер маємо на них серйозні плани. До того ж, завод розширить можливості людей працевлаштуватися у селі.
А ще Анатолій Мендрик – один із небагатьох, хто не боїться ринку землі, що насувається на його колег зі скасуванням мораторію на її продаж, мов хмара.
- Якщо хочете, - я навіть «за», - каже несподівано. – Бо не бачу в тому трагедії, якщо позбудуся кількох сотень гектарів чи й навіть більше. Зате куплю рівно стільки, на скільки вистачить грошей, і знатиму, що це моя земля і я її власник. Повірте, не завжди масштаби додають грошей, - запевняє аж з якоюсь втомою в голосі. - Вміло побудована стратегія, правильно обрана тактика – запорука успіху будь-якого, навіть найменшого господарства.
- А ще те, що я вам казав, - сміється Мендрик, - жінка, яка поруч! І тоді будь-який чоловік стає одержимим. Мріями, планами, справами. Всім, на що його ця жінка надихає…

Лариса НЕСІНА. Хмельницька область.

На знімках. Світлана Мартинюк, бухгалтер. Валентин Мендрик, завідувач цеху з виготовлення пілетів. Зінаїда Ковальчук, бухгалтер. Анатолій Мартинюк, комбайнер