Поточний № 46 (1284)

22.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

«Українці-росіяни»


06.03.2013

Сьогодні презентуємо нову рубрику в газеті. Дещо несподівану, я б сказав, - «Українці-росіяни».
Коротенька передісторія цього задуму. Якось я натрапив в інтернеті на полеміку навколо дилеми: як правильно називати - «українські росіяни» чи «російські українці» - тих, хто живе на широких теренах Росії, а історичною батьківщиною вважає Україну. По мені, як колись казали, хоч горщиком назвіть, тільки в піч не ставте; аби лиш добре жилося етнічним українцям у великій і могутній Російській Федерації і вони не забували, звідки їхнє коріння.
Адже дуже влучно хтось сказав: де б не був, куди б не їхав, а Батьківщину (Родину - по-російськи) тримай у серці.
Нині в Росії проживає близько чотирьох мільйонів тих, хто за національністю в паспорті українець. Найбільше їх у Москві, Санкт-Петербурзі, в районах Курська, Воронежа, Саратова, Самари, Астрахані, Кубані (Краснодарський край) та й взагалі вони на всьому обширі від Оренбургу до Тихого океану, особливо в Приморському краї над ріками Уссурі та Амур. Це так званий «Зелений Клин» (інша назва - «Зелена Україна») - історично українська колонія в південній частині Далекого Сходу, з площею майже один мільйон квадратних кілометрів.
Отже, це не ризикований неологізм «українці-росіяни», тим паче, не самоіндифікація, а, на мій погляд, визначення людей, котрі мають російське громадянство, але не поривають своїх зв’язків із Україною, бодай у помислах, бо Україна в їхніх душах. З такими людьми я час від часу спілкуюсь у соціальних мережах глобального інтернет-простору. І в рамках цієї рубрики хочу познайомити вас, шановні читачі, з якоюсь частиною їх життя в Росії, з їхніми думками, клопотами, радощами та захопленнями.
Напередодні весняного свята вашій увазі - зустріч у формі віртуального діалогу з моїми колишніми землячками-полтавчанками, милими та гарними жінками -  Ліною і Світланою.

Полтавська Галушечка
Так віднедавна величає себе в мережі «Однокласники» Ліна Дахненко.
Так жартівливо звертаються до неї і в рідному тепер для неї селі Архангельське, що під містом Старий Оскіл Бєлгородської області. Але родом вона із древнього села Лютеньки (засноване 1590 року), що лежить побіля Псла – в місцях , де «українішої України немає», як писала велика Леся Українка. Це Гадяцький район на Полтавщині.
Коли, згадавши про іншу нашу видатну поетесу Ліну Костенко, я запитав у своєї колишньої землячки, чому її так назвали при народженні, вона відповіла, що бабуся десь вичитала в календарі і їй дуже сподобалося, як звучить Ліна.
Ім’я пішло від древньогрецького «лінос» - скорботна пісня. Але про Ліну Дахненко можна сказати тільки, що вона життєрадісна, надзвичайно активна, добра господарка, комунікабельна і товариська. На її сторіночці в соцмережі 360 друзів із різних країн – США, Великобританії, Німеччини, Бразилії, Іспанії і т.д. – колишніх однокласників, однокурсників, українців та представників інших національностей. Ліна дуже любить подорожувати взагалі і зокрема по святих православних місцях Росії та України, нерідко відвідує Полтаву, де навчалася і де живуть нині її мама та сестра.
Крім усього, Ліна має рівень кандидата у майстри спорту з шахів. Тонкощам цієї витонченої гри її навчав тренер Анатолій Митрофанович Ткаченко з села Чапаївка Великобагачанського району Полтавської області, де і я топтав стежки в дитинстві та юності.
Оскільки я і сам серйозно захоплювався шахами, то і перше запитання до Полтавської Галушечки про найдревнішу та наймудрішу гру.
- Знаєте, Ліно, якийсь жартівник сказав, що жінки ніколи не гратимуть на рівних з чоловіками в шахи, бо не можуть п’ять годин підряд сидіти за дошкою мовчки.

- Шахи ще називають грою музики розуму і вони навчають терплячості. З чоловіками я грала на рівних і в багатьох випадках перемагала. Здобувала свій фах шаховий у Полтавському палаці піонерів, 1980 року брала навіть участь в молодіжному чемпіонаті України. Нині наша шахова команда успішно виступає в турнірах Бєлгородської області.
Живу я в Росії з 1986 року, після закінчення Полтавського інженерно-будівельного інституту потрапили за направленням сюди з чоловіком. Як молоді спеціалісти отримали будинок, а коли почалася приватизація, викупили та й залишилися тут. Біля села чудовий змішаний ліс, куди ми ходимо за ягодами та грибами. Це заповідник, де чимало звірів, особливо диких кабанів, які все переривають своїми п’ятачками.
Архангельське лежить за двадцять кілометрів від трьохсоттисячного Старого Осколу. Це колишня всесоюзна будова, тут працюють потужні комбінати - гірничозбагачувальний та електрометалургійний. Чимало наших селян їздять на роботу до міста, благо, транспортне сполучення хороше. У Старому Осколі також розташована дуже відома в Росії та за кордоном, навіть у США тридцять тонн щомісяця звідси відправляють, кондитерська фабрика «Слав’янка». Я коли їду до Полтави, то завжди беру на гостинець старооскольські цукерки.
- А часто Полтавська Галушечка буває у місті над Ворсклою?
- Раз, а то й двічі на рік. Полтава змінюється на очах – все гарнішає. Єдине, що засмучує, поганий стан доріг в Україні, бо їжджу на власному авто, та просто шокують своєю «причіпливістю» українські даішники.
Полтаву, все полтавське шанують і у нас на Бєлгородщині. Якось перед поїздкою на свою першу батьківщину я пішла до батюшки, щоб благословив у дорогу. Він запитав, куди я їду, а почувши, посміхнувся і сказав: «Галушки їсти…»
- Ваше Архангельське, Ліно, багатонаціональне?
- При переписові 2002 року, в якому брала участь, я нарахувала більше десяти національностей. Чимало переселенців, біженців із Середньої Азії, що прибули в неспокійні дев’яності роки. Тоді в селі побудували аж три нові вулиці. Архангельське стає все більш сучасним і цивілізованим. П’ять років тому відновили зруйновану ще під час війни церкву, головним чином завдяки місцевому молочному комбінату «Авід».
- Не сваряться між собою архангельці на міжетнічному грунті?
- Та що ви? А українці особливо в пошані. То політики тільки вміють народ роз’єднувати, а нам потрібно дружити та єднатися.
- Тоді, Ліно, перефразуємо відомий вислів на такий: галушки всіх країн, злипайтеся-єднайтеся!
- Відразу видно, що ви полтавський галушник!

Світлини Медведєвої Світлани

Вона – тезка дружини попереднього президента та нинішнього прем’єр-міністра Росії. Близькі та знайомі в Краснодарі, столиці козацької Кубані, де вона проживає зі своєю родиною, не раз жартували і продовжують жартувати з цього приводу.
До заміжжя Світлана носила прізвище інше – Мазур, більше польсько-українське. І народилася, як і я, тільки на чотири роки пізніше, в селі Степанівка, що за 12 кілометрів від столиці українського кобзарства – Великої Багачки Полтавської області.
У моїй пам’яті наче виринає образ худенької та світленької дівчини з ошатно-зеленої вулиці Радянської, куди часто бігав до свої рідних. Тут жила і сім’я Мазурів (Божечки ж – минуло більше сорока літ і зим!). Я добре знав старшого брата Світлани – Григорій жив у Полтаві. Не раз вів задушевно-філософські розмови з їхнім батьком - той часто сидів із вудкою біля ставка. Стояти йому було важко, адже після хвороби вже був одноногим, але ще мав велику міць у руках, бо все життя правив залізо в сільській кузні, в Степанівці його так і назвали – Іван-коваль.

Найперше при знайомстві з інтернет-сторінкою Світлани Медведєвої мою увагу привернула кількість світлин у її фотоальбомах, їх нараховувалося більше двох тисяч. Світлин яскравих, які б я назвав «світлими картинами», - так вдало та вміло схоплено ракурс, так багато захоплених відгуків вони викликали у відвідувачів мережі «Однокласники». Світлана майстерно фотографує чудову флору і фауну тепер уже рідної їй Кубані. Досить тільки прочитати назви альбомів: «Пташки, що потрапили в мій об’єктив», «Портфоліо однієї синички», «Метелики Кубані», «Що за дерево – церсис?», «Бузок – перший цвіт», «Наші менші братики і зовсім маленькі», «Піруети чорного дятла», «Білочки», «На річці Кубань зацвіли лілії», «Капітошка: в краплі води – відображення Всесвіту», «Літала чайка над водою» та ще багато іншого.
- Світлано, не пам’ятаю, хто автор, але сказано дуже влучно: щоб стати справжнім фотографом, потрібно дивитися на світ очима душі.

- Я не профі у фотосправі, але знімаю від душі. Хоча цей шлях для мене був довгим. Після Полтавського технікуму транспортного будівництва я поїхала на практику в Адлер, де, до речі, вперше побачила море. Тут зустріла свого майбутнього чоловіка та батька наших дітей – Марини та Даніїла. В 1985 році приїхала в Краснодар і почала працювати нормувальником в будівельному управлінні.
Початок дев’яностих був дуже непростим. Суціль стояли черги – не вистачало найнеобхіднішого. На той час мої батьки в Україні уже не жили разом, але мама, вона більшу частину життя пропрацювала дояркою, привозила мені дитячі речі та взимку надсилала посилки з маслом. Це було підмогою. Чоловік мотався по заробітках. Але колись наша міцна сім’я розділилася під тягарем непростих життєвих буднів.
У ті роки весь народ ділився на продавців і покупців. Будівництво практично зупинилася, і я відверто не знала, куди докласти свої рук. Діти підростали, а я зустріла і пов’язала долю з іншим чоловіком. За порадою пішла в продмаг, а через якийсь час стала квітникаркою. Цією роботою я і зараз насолоджуюсь. Коли на вулиці сніг і мороз, біля мене завжди строкаті барви й чарівні аромати. Споглядаючи цю красу, я взялася за фотоапарат. Потім почала знімати чудову та багату природу Кубані. Отримую неабияке задоволення, коли є можливість глянути в очі маленькій пташці та побачити, що вона зовсім не сіренька, а в ній, у пір’їнках, приховані якісь яскраві відтінки. А ще мені хочеться дізнатися, скільки пташок живе поруч. Це дивний світ, багатоликий.
- На нашій Полтавщині теж чимало прекрасних краєвидів та звірят і птаства всілякого.

- Так. Дитячі спогади завжди зі мною, а у снах немає кордонів. Мені розказували, що мене з мамою привезли з пологового будинку на пожежній машині. Дитинство минуло швидко, із розваг були велосипед і ковзани та «в пістолетики» грала з хлопцями.
Мрію приїхати в рідні колись місця і з високої гори в Довгалівці, звідки родом моя мама (сусіднє до Степанівки село лежить біля мальовничої річки Псел - М. Ш.), відзняти навесні розливи озерець на луках. Дуже люблю фотографувати, як просипається й засинає природа!
- Кілька днів тому я побачив на вашому сайті, Світлано, чудові фотосвітлини лебедів?
- Чоловік напередодні помітив на озері за шістдесят кілометрів від Краснодара аж сім лебедів. Наступного дня відвіз мене машиною, але застали вже тільки пару. Все одно бігала з триногою довкола озера, ловила кращий ракурс.
- Це дуже добре, що чоловік так розуміє і поділяє ваше захоплення.
- Бажаю такого взаєморозуміння всім, щастя і злагоди в родинах моєї Росії і нашої України!

Микола ШАРИЙ.