Вперше «Сільські новини» я прочитала, будучи в гостях у селі Хутір-Губиниха. Відтоді кожного року передплачую цю газету. Мені подобається у ній все, особливо сторінки «Господар», «Погляд»,... Детальніше ...

СЕЛО Новий Орлик. Це моя батьківщина. Мій дід, мати і батько, всі мої родичі жили тут ще з ХVIII ст. Річка Грушка розділяла Старий і Новий Орлик на два села. Це край, де вирощували ранню картоплю,... Детальніше ...

Дякую шановному Петру Яковичу Діяконенку за цей невеличкий екскурс у вже неблизьку повоєнну минувшину.Звісно ж, дитячі спогади ми звикли дещо ідеалізувати, бо то таки найкращі роки в нашому житті.... Детальніше ...

День 17 січня, попри буденність, був святковим для значної частини жителів Петриківщини. Бо саме тієї сонячної днини відомому художнику, воїну і людині широкої душі Василю Соколенку виповнилося... Детальніше ...

У свої дев‘яносто Микола Васильович Маляр жвавий, бадьорий, енергійний. Сам порається по господарству. У дворі, на городі – всюди чистота і порядок. Син Володимир і дочка Зіна неодноразово... Детальніше ...

Роки дитинства мого покоління випали на шістдесяті - не такі ситі, як пізніше, але дуже й дуже спокійні. Велика країна ніби насолоджувалася умиротвореним часом після ще недалекого лихоліття.... Детальніше ...

Чимало завойовників торували шляхи до земель українських у різні історичні періоди. З часу завершення останнього кривавого двобою вже минуло шістдесят шість років. Про те, якими запам'яталися... Детальніше ...

У старій приземистій хаті прохолодно і темно. Лише лампадка зрідка поблимує на столі, кидаючи навколо чудернацькі тіні. На лаві, під стіною, зігнувшись, схлипує мати, а на печі, ніби їй в унісон, протяжко... Детальніше ...

Сторінка армійської служби нашого знаного земляка Андрія Крисаня з Семенівки – це ціла книга про мужність, героїзм, неабияке випробування на міцність фронтовим небом. Суворим і безжалісним небом війни,... Детальніше ...

Напередодні великого Дня Перемоги відбувся черговий пленум Дніпропетровської обласної ради ветеранів Великої Вітчизняної війни, на який було запрошено голову облдержадміністрації Олександра Вілкула.... Детальніше ...

ЗА СВОЇ майже 50 років трудового стажу Олександр Андрійович перевіз десятки тисяч тонн сільгоспзбіжжя, не менше гектарів землі обробив. На тракторі ПМЗ пропрацював понад четверть століття. Доглядав за ним, наче за дитиною. У сезоння зустрічав світанки в полі та із зорями повертався додому. Скрізь і у всьому, що стосувалося роботи, був відповідальним. Дуже дорожив своєю репутацією і за що брався - виконував бездоганно.
- Землю ніхто ще обдурив, - розмірковує ветеран-механізатор. - Брак не лише на совісті, а й на завтрашньому врожаєві. Чи то оранка, сівба, чи догляд за посівами - все повинно бути зроблене за агротехнічними вимогами. Рослина родить раз на рік. Отже, як у народі кажуть, що посієш, те й пожнеш.
Приємно було трудитися у тодішньому колгоспі ім. Суворова (нині СТОВ «Лада»), де підібрався чудовий колектив, хороші спеціалісти. Серед них - головний агроном Борис Олексієнко, на жаль, уже покійний. Вимогливий, справедливий, досконало діло своє знав. А головне - з підлеглими умів ладити, цінував їх. Ні разу не почув від нього якоїсь непристойності. А його добре слово, що бальзам на душу. Підвести таку людину - то вже велике нахабство. Завжди прислухався до його порад. А його довір‘я до мене, моєї роботи було понад усе. Старався, аби ніяких претензій до мене не виникало.
- Наш рід, - продовжує далі Галіба, - суто хліборобський. Неперевершеним авторитетом вважався дід Марко. Працелюб неабиякий. Надзвичайно любив землю, господарював на ній з особливою ретельністю, не допускав найменших огріхів. Цьому вчив і все наше велике сімейство. Дуже і дуже важко довелося перед воєнним лихоліттям і під час нього. Закарбувалося в пам‘яті гірке дитинство. Особливо тоді, коли гітлерівці виселили нас із хати, і ми, це сім сімей, вимушені були жити в погребі. Чужоземці сміялися над цим, глузували, щоразу погрожували гранатою усіх підірвати. Пізніше розлетілися хто куди, а я з батьківського краю - Кіровоградщини подався у Кринички. Тут зустрів суджену - Ольгу Аврамівну (її уже три роки немає серед нас), тут збудував будинок, тут живу й понині.
Коли Олександр Андрійович повів розмову про своїх колег, то повіяло теплом поваги до них і щирої вдячності. За товариськість, взаєморозуміння, готовність підставити плече у скрутний момент. За те, що коли вже бралися за справу, то ніхто не ховався за спини інших, не байдикував, віддавався сповна. На таких, зокрема як Василь Яровий, Петро Мирошниченко, Володимир Мельниченко, Василь Коваленко, можна було покластися у всьому. Дружна трудова сім‘я, дружна робота - тоді є і бажаний результат.
Керівництво господарства, механізаторська братія шанували умільця-тракториста за надійність і неабияку майстерність. А ще за щирість і порядність. Почерк Галіби – то особливий почерк, притаманний лише йому. Чи то культивує, чи сіє, міжряддя обробляє, ніби художник картину малює. Але свою особливу, де стелиться сірим килимом пухка земля, сміються до сонця рівненькі, мов під струну, рядки зелених пагонів рослин. Найвідповідальніші операції, скажімо, сівба і догляд за буряками, доручали саме цьому майстру. За рекордами він не гнався. Бо якість для нього була понад усе. Хоча й інтенсивність праці була у нього досить висока. За що був удостоєний срібної та бронзової медалі ВДНГ.
- Оце і є мій мільйон, - жартує ветеран. - Та коли серйозно, то, певно, років за п‘ятдесят його б і зібрав. Звісно, при мінімальних витратах. Пенсія у мене - 1200. За рік - 14 тисяч з невеликим гаком. Значно менше місячної зарплати депутата чи високопосадовця. Тут спостерігається неабияка диспропорція і несправедливість. Безумовно, прикро за державу, за те, що селяни, які країну годують, не шкодуючи себе, були і залишаються обділеними.
А так все чудово. Все добре у пенсіонера Галіби, який присвятив себе, своє життя святій справі - хліборобству, аби матінка-земля, земля-годувальниця радувала нас щедрими дарами. Він радіє за своїх трьох дітей - дочку Аллу, синів Олександра і Миколу, дев‘ятьох онуків і трьох правнуків. Сподівається, що у них в подальшому все складеться краще. Веде, як майже всі на селі, домашнє господарство. Грошовий мільйон його не приваблює, трудовим він гордиться. Бо то цілком заслужений результат його нелегкої багаторічної праці, увінчаної ореолом добра і безкорисливості, відданості та відповідальності за майбуття.

Юрій СКРИПКЕВИЧ.
смт Кринички, Дніпропетровська область.

Валерію Михайловичу, то ж у чому, на вашу думку, причина пробуксовування пенсійної реформи? Адже люди, зокрема представники старшого покоління, так і не відчули реального покращення рівня життя. 
- Хочу заперечити, бо не все так однозначно. Чимало очікувань після запровадження базового закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» збулося. Найголовніше - ми перейшли на страховий принцип. І це - визначально. У нас раніше домінантою було пенсійне забезпечення. А цивілізований світ уже давно відійшов від такого псевдокомуністичного принципу.
Проте я з вами погоджуюся, що очікуваних результатів пенсійна реформа не принесла. Її, на жаль, дискредитували політичні трансформації в українському суспільстві. Спокуса використати пенсійний аспект заради досягнення політичного результату, безсистемність дій та постійна зміна влади - все це негативно позначилося на соціально-економічному розвитку країни і фатальним чином спрацювало проти реформи.
Ми собі дозволяли просто роздавати пенсійні кошти чи додавати по кілька гривень до виплат, абсолютно нехтуючи страховим принципом. Крім того, спотворили пенсійну систему спеціальними пенсіями, народивши кілька десятків законодавчих актів. У результаті повністю розбалансували систему, яка мала поставити пенсії у чітку залежність від стажу та заробітної плати для всіх без винятку громадян. Сьогодні Держбюджет дотує Пенсійному фонду величезні суми. У нас немає впевненості, що принцип солідарної відповідальності поколінь спрацює через рік, п'ять, десять. Тому треба готувати економіку країни та соціальну сферу до реформ.
Пошлюся на досвід США та європейських країн, де вважається престижем отримувати пенсію, що базується на страховому принципі, зокрема, на солідарності поколінь. І пенсії там, до речі, отримують вчасно.
- Та й розміри їх суттєво інші. А в нас людина після сорока років трудового стажу, виявляється, може навіть не заробити мінімального розміру пенсії. Крім того, зараз від різних експертів можна почути й новації типу - нехай працюючі пенсіонери вибирають між пенсією або зарплатою. Ви також підтримуєте таку ідею?
- Це не державницький підхід. Працюючих пенсіонерів у нас понад два мільйони, і більшість з них ходять на роботу не від хорошого життя. Важливо й інше. Як правило, вони працюють на таких зарплатах і посадах, куди молоді люди не рвуться. Зокрема, в медичній, соціальній чи в іншій сферах. Тому держава має бути їм вдячною, бо вони також рятують економіку. Скоротивши пенсіонерів, ми внесемо дисбаланс у ринок праці.
Що стосується пільгових пенсій. Корпоративність відповідних суб'єктів у питаннях високих пільгових пенсій є надто потужною, щоб реально сподіватися на їх швидку ліквідацію. Треба мати велику політичну волю, тому такого законодавчого проекту у Верховній Раді немає.
- Можливо, депутати пропонують якісь інші ініціативи?
- Біда в тому, що ті пенсійні закони, які проходять через наш комітет, абсолютно локальні, безсистемні та часто безграмотні. Скажімо, чимало депутатів досі не збагнули, що закон «Про пенсійне забезпечення» в Україні вже відходить у минуле, тому вносити до нього поправки щонайменше безглуздо. За останні півроку наш комітет відхилив або відправив на доопрацювання близько десятка законопроектів. Причина банальна - відвертий популізм.
Дивно, але про пенсійну реформу ми знову згадали лише тоді, коли отримали імператив від МВФ - підвищити пенсійний вік. Скидається на те, ніби досі ніхто й не замислювався над спроможністю солідарної системи працювати належним чином.
Найгірше, що навіть самими розмовами про подовження пенсійного віку ми боляче вдарили по Пенсійному фонду, оскільки чимало людей рвонуло на дострокові пенсії. А що це означає? Вони перестали платити внески зі своєї зарплати і збільшили навантаження на видатки ПФ.
- Але рано чи пізно ми станемо перед необхідністю підвищення пенсійного віку. Більшість держав, окрім нас та ще кількох пострадянських країн, через таку трансформацію вже пройшли.
- Зводити пенсійну реформу тільки до підняття пенсійного віку для жінок не варто. Переконаний, ефект буде незначний, якщо не вирішити цілий комплекс завдань - реформу заробітної плати, ліквідацію тіньових доходів та залучення цих коштів до пенсійного страхування.
Для американського суспільства, де солідарна система збалансована і де стабільно працюють недержавні пенсійні фонди (НПФ), тіньова зарплата є злочином. А у нас виплати в конвертах - звичайна справа. Переконаний, пересічній людині це не подобається, але що їй робити, коли немає захисту з боку держави та правоохоронних органів. Податкова застосовує серйозні важелі до тих, хто ухиляється від сплати податків. А в пенсійній сфері такого жорсткого контролю немає. Крім того, в боротьбі проти цього явища важливо використовувати не тільки фіскальні, а й мотиваційні методи.
- Серед пріоритетів фахівці називають якнайшвидший перехід до другого (накопичувального) рівня, тобто потрібно буде розділити страхові внески між двома «кошиками»: солідарним та накопичувальним.
- А що ділити, коли і зараз солідарний рівень ледь-ледь животіє! Не впевнений, що додаткові транші з Держбюджету суттєво порятують ситуацію. Найперше, нині слід забезпечити достатню стабільність солідарної пенсійної системи.
- Тобто, ви вважаєте, що ми не готові до старту другого рівня у 2012 році?
- Ми нічого не робимо навіть у розробці стратегії цього питання. Спорадичні рухи можуть завдати тільки шкоди. Для мене показово, що цілий ряд країн, зокрема Естонія чи Румунія, під час фінансово-економічної кризи призупинили запровадження другого рівня. Солідарна система нині на карачках стоїть, її треба з усіх сторін підтримувати, аби вона не впала. А коли ми її хоч трохи піднімемо, тоді на її плечі можна ставити другий рівень. Бо неплатежі до солідарної системи залишаться неплатежами накопичувальної системи.

Наталія АНДРУСЕНКО (УКРІНФОРМ).

Оксентій Тихонович Рабильченко народився 1916 року в селі Степанівка Великобагачанського району Полтавської області у родині селянина-одноосібника.Здобув військову освіту в Київському артилерійському... Детальніше ...