Поточний № 45 (1283)

17.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Розвиток


ПОДІЛЬСЬКИЙ САД НА АВСТРІЙСЬКИЙ ЛАД

Підприємливий австрієць Герман Пфаннер, власник і засновник відомої в Європі фірми «Пфаннер», що спеціалізується на виробництві фруктових соків, вдало інвестував в український бізнес і одержав значні... Подробнее...

02.06.2011   3255
Милує око «Краєвид Поділля»

Усього три з половиною роки знадобилося молодій підприємливій команді однодумців, щоб вдихнути життя у занедбані, виснажені землі Поділля

Навіть дрібний надокучливий дощ був безсилий... Подробнее...

02.06.2011   2666
Нова стара медицина

Хоча законодавчої бази для реформування системи охорони здоров’я в Україні досі немає, процес модернізації медичної галузі в пілотних регіонах уже розпочато. І попри те, що анонсовані зміни... Подробнее...

24.02.2011   1543
Нові сорти одеського ячменю

Доктор сільськогосподарських наук, академік УААН, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії СРСР, завідувач відділу селекції та насінництва ячменю СГІ, автор 70 сортів ярого... Подробнее...

24.02.2011   6548
ЗОРЯ Анатолія Пучки

УСЕ-ТАКИ добре, що на нашій українській землі ще є люди,котрі до землі ставляться, як до рідної матері, плекають її, оберігають, як рідну дитину.Усе це Анатолію Пучці передалося з молоком матері.... Подробнее...

18.11.2010   2980
Глибоке коріння “Златополя”
Якось мимохіть на думку спало, а чи не назвати цю місцину “шість дубів”?
- Чому шість? - питаю.
- Може тому, що праворуч три дуби і ліворуч - три. Так і назвав. А колись приїхав, глянув - один дуб під пеньок зрізаний. Відтоді вирішив - викопуватимемо сіянці і садитимемо дуби. Нехай ростуть, захищають поля від суховіїв.
Сам Михайло Колісник родом зі степової Кіровоградщини. Після закінчення сільгоспінституту доля привела його на Устимівську дослідну станцію, що в Глобинському районі сусідньої Полтавщини. Працював агрономом-насіннєводом. Станція вирощувала і постачала насіння овочевих до Ленінграда - для спеціалізованих господарств приміської зони північної столиці Росії. То була справжня школа для молодого фахівця в досить складній справі насінництва, що згодом неабияк прислужилася.
А далі були післяперебудовні дев‘яності роки, коли в безпросвітку того лихого часу зблиснула зоря фермерства. Колісник разом із друзями-колегами, зрозумівши, що по-старому вже жити не можна, створили кілька фермерських господарств - “Єрік”, “Санта”, “Златопіль”. Попервах обробляли землю вскладчину, виручали один одного, як могли.
Але настали часи обирати кожному свій шлях. Колісник залишився наодинці зі своїм “Златополем”. Звідки назва? Зростав у широких кіровоградських степах, що здавна йменувалися Златим Полем. Відоме поселення Златопіль колись відійшло до Новомиргорода.
Життєва снага приходила до нього саме з тієї прадавньої землі. У багатодітній родині Колісників Михайло був сьомим - найменшим. Батько все життя трудився на нелегких роботах у колгоспі. Дід… Про нього у Михайла особливі спогади. Свого часу дід належав до заможних земельних селян. Під час колективізації у діда відібрали кілька десятин землі. Малий Михайло пам‘ятає, як старого весь час гнітила якась туга, певно ж, туга за втраченим, за тим, що не зміг замолоду докласти до землі своїх сильних рук, забезпечити майбутнє великій родині. І зараз Михайло Григорович згадує, як школяриком соромився на виклик вчительки піднятися з-за парти, бо штани були латка на латці…
- Отож фактично від “шести дубів” і пішов відлік справжнього розвитку фермерського господарства “Златопіль”? - цікавлюся у Колісника.
- Тоді відбувся злам у моїй свідомості, моїх сумнівах, - каже. - Зрештою, в долі.
- У двотисячному, - продовжує, - взяв у оренду ще сімсот сорок гектарів у власників землі села Устимівка, загалом на обробіток стало тисяча гектарів. Звичайно ж, було нелегко. Та відступати вже не мав права.
Ці десять років для Колісника, як і для всіх фермерів його покоління, минули в трудах праведних. Минули, як одна мить. Але здобутки є. У господарстві з‘явився свій машинний двір, техніка, полагоджена стара та придбана нова, у тому числі потужна імпортна. Цих засобів вистачить, щоб дати лад не тільки орендованій нині землі, а й більшому масиву. Сформувався стабільний колектив, де з бажанням працюють устимівські механізатори: росіяни Віталій Александров, Сергій Воронков, молдавани Андрій Пулбере, Іван Сирбу, що оселилися тут зі своїми родинами, українці Леонід Рибалко, Олександр Андрущенко, Олександр Швидун, Анатолій Ліхітський, Віктор Грицай, Володимир Запара. Тішить Михайла Колісника, що на підмогу йому прийшов син Дмитро, дарма, що має фах податківця.
…Дмитра з хлопцями-механізаторами ми застали біля агрегатів у полі. Завершуючи останні роботи, вони готували площу під майбутній засів. Настрій молодий чоловік мав сонячно-чудовий, видно було, що він цілком задоволений своїм вибором і готовий продовжити батькову справу.
Побіля поля мою увагу привернуло плесо якоїсь копанки, що виблискувало на сонці.
Перехопивши мій погляд, Михайло Григорович сказав:
- Колись тут було заросле озерце, яке устимівці називали Вошиним. Місцеві й немісцеві сюди приїжджають посидіти на природі. Одного разу, навідавшись, я побачив на збитому для відпочивальників столику поліетиленову пляшку, а в ній - згорнутий в рулончик папірець. Витяг і прочитав: “Викопай тут озеро!”. Я здогадався, що котрийсь із моїх друзів вирішив зі мною так пожартувати.
Колісник поставився до “послання” цілком серйозно. Невдовзі Градизьке ПМК-185 за гроші ФГ “Златопіль” викопало тут озеро розміром 50 на 50 метрів. Вдарило ключем джерело. Нині у чистій воді Вошиного нагулюють жирок веселі коропці.
Не тільки дубками пускає своє коріння ФГ “Златопіль”. Підсумком минулих років для Колісника стало й інше. Село Устимівка знане і серед аграріїв, і по всій Україні не тільки своєю дослідною станцією, але й унікальним дендропарком, закладеним ще у дев‘ятнадцятому столітті маєтним паном Устимовичем. Одначе ні ці обставини, ні сусідство до Глобиного (до райцентру 10 км) не наближали село до благ цивілізації, навпаки - віддаляли. ФГ “Златопіль” зламало цю тенденцію. У 205 році за допомогою цього господарства нарешті газифікували оселі жителів Устимівки. Саме “Златопіль” фактично відновив в селі спорожнілі магазини споживкооперації, саме Михайло Колісник за власний кошт полагодив зяючий розбитими вікнами сільський будинок культури. Свого часу ніхто не вірив, що сюди повернеться життя, тепер це справжній осередок культури - сучасні меблі, сучасне облаштування.
- Цікаво, що за злою іронією долі саме у проголошений в Україні рік культури - 2007-ий, - розповідає Михайло Григорович, - повсюдно спостерігався найбільший занепад культури у навколишніх селах. Наперекір цьому ми відкрили оновлений будинок культури, перерізавши стрічку якраз на День працівника сільського господарства.
На утриманні господарства - сільська футбольна команда “Златопіль”, що неодноразово виборювала призові місця на першості району, а взимку бере участь в турнірах з міні-футболу у Кременчуці.
Прихожани Свято-Михайлівської церкви у Глобиному щодень можуть милуватися головним світилом храму - чудову люстру сюди придбало ФГ “Златопіль”.
Віднедавна Михайло Колісник очолив асоціацію фермерів Глобинського району. Свого часу район став піонером фермерського руху на Полтавщині. Нині тут 250 фермерів обробляють 25 тисяч гектарів землі. Завдяки їх праці врятоване не одне мале село Глобинщини.
Фермери, вважає, мають протистояти колективом викликам майбутнього, бути представленими в органах місцевого самоврядування, апелювати до громадської думки зі своїми проблемами, виступати зі своїми ініціативами. Бо як би не міцно вони пустили коріння у виплекану їхніми трудами землю, завжди знайдуться охочі безжально підрізати його, як отой дуб біля “першого поля” Михайла Колісника.

Микола ШАРИЙ.
Полтавська область.

Подробнее...
18.11.2010   4774
На рідній землі «ГРУНТОЗНАВЦЯ»

І ось я їду в авто з Семенівки до Скибівщини. За кермом - Володимир Чишко. З братом Іваном вони мають у Скибівщині та навколишніх селах майже три тисячі гектарів орендованої землі. Чишки знані не лише у Великобагачанському районі, але й усій Полтавщині. Братів ставлять у приклад іншим фермерам, а то й власникам великих агроформувань. Та не так давно про них навіть ніхто не чув. Звідки ж ця метаморфоза?..
Менший - Іван Володимирович - завжди мав потяг до техніки. Тому й нині у фермерському господарстві тримає на собі мехчастину. Старший - Володимир Володимирович - весь час прагнув до глибоких знань з агрономії.
Але на цьому амбіції Володимира Чишка у здоровому сенсі не вичерпалися. Саме тоді в місцевому КСП обирали голову правління. Старший Чишко подав і свою кандидатуру, так би мовити, балотуватися на головну господарчу посаду в рідному селі (колгосп об’єднував три села). Дехто за широкою спиною Володимира Володимировича (а чоловік статурою видався нівроку) пошепки казав: «Іч, який, тільки диплома в руки схопив, а вже в керівники пнеться!» А Володимир не сполотнів на трибуні - почав розповідати землякам, що працювати потрібно по-новому, є ефективні методи організації праці, успішно апробовані деінде практикою. Слухали-слухали односельці, проте не зрозуміли. Не пройшов він у голови. Не пройшов, але й не здався. Час був якраз на зламі реформування агросектора. Чимало господарств лягали все нижче і нижче. Родина ж Чишків перед собою не бачила ні грошей, ні життєвої перспективи.
Тоді й вирішили брати зайнятися фермерством. Почали з десяти гектарів. Усього було, про це не розкажеш у скупих газетних рядках, але Чишки вистояли, відбулися як фермери. Саме їм селяни Скибівщини довірили обробляти, як уже згадувалося, майже три тисячі гектарів своєї землі.
Застосовуючи свої знання та набутий досвід, Чишки взялися за досить непросту справу - насінництво. Тепер “Грунтознавець” пропонує колегам-аграріям високоякісне насіння - еліту і супереліту озимої та ярої пшениці, ячменю, сої. Почали тут застосовувати й крапельне зрошення.
Слід додати, що власники “Грунтознавця” на займають позицію “моя хата скараю”, а переймаються і проблемами, яких не бракує у нашій заполітизованій Україні. Виступаючи на зібранні колег у Полтаві, Володимир Чишко сказав:
- Є дві задавнені проблеми. Перша - відсутність паритету цін на сільськогосподарську продукцію й ресурси, які закуповує фермер. Колись побутувала думка: для успішного господарювання потрібно, щоб одна тонна дизпалива дорівнювала вартості двох тонн пшениці, трактор МТЗ - п’ятдесят. Сьогодні вже інші розклади. За трактор треба віддати 150 тонн і більше. Добре, нехай би й так, але ж немає правил гри на ринку. Друга болюча проблема - нестабільність. Ми сіємо в одних умовах, збираємо в інших, а продаємо в ще якихось. Нам нав’язують думку, мовляв, потрібно торгувати землею. Це можна робити тільки в організованому суспільстві, в умовах сильної держави, яка буде й гравцем, і покупцем. В українського селянина споконвіку викорінювали почуття господаря-власника, щоб не відчував смаку власної праці або орендної плати, щоб не знав реальної ціни землі. Навіть земельний закон сьогодні виписаний так, що, хто потрапив у обійми орендаря, той уже не вибереться звідти. І для фермера це погано, бо немає руху землі. До нього, може, й бажають перейти люди, але це складно. Тож для початку потрібно вдосконалити орендні відносини, досягти піку орендної плати. Тільки потім починати думати про продаж землі. Переконаний також, що наспіла потреба запровадити комунальний податок - 100 гривень з одного гектара, який обробляє фермер, за умови, що кошти надходитимуть до бюджету сільської ради. Разом із тим, варто не тільки вимагати від держави, але й самим ефективно працювати, пам’ятаючи, що ти - фермер і тобі не байдужа доля села.
...І ось обіч авто поля СФГ «Грунтознавець». Яскравим смарагдом милує око морква, світло-блідим - капуста.
- Давно не бачив у наших краях городини, - кажу.
- Та то дружина цим займається, - каже Володимир Володимирович.
- Певно що, не прогадала. Картопля оно по шість гривень на базарах.
- Жінки знають, що роблять. Інтуїція... - посміхається Чишко.
Звісно, у всіх своїх справах брати Чишки керуються не інтуїцією, а господарчим розрахунком. Бо тритисячний масив - це не кілька десятків гектарів, з яких починали фермери. А ще за плечима 650 пайовиків, яким не байдуже, як обробляється їхня земля, що матиме від господарчої діяльності СФГ «Грунтознавець» їхнє село.
У Скибівщині колись було триста дворів. Але село поступово згасало та старіло. Наприкінці дев’яностих взагалі ж застигло в німому очікуванні. Селяни перемовлялись: бути Скибівщині неперспективним (і хто придумав таке ганебне слово?!).
Саме “Грунтознавець” вдихнув у село друге життя. Всі бажаючі мають достойну оплачувану роботу, відновлено матеріальну базу колишньої тракторної бригади № 2 колгоспу ім. Котляревського. Є автобусне сполучення з райцентром (автобус господарства), на утриманні “Грунтознавця” сільський клуб з народним самодіяльним колективом. Господарство Чишків ремонтує дороги, дітей до школи підвозить безкоштовно. Школи та дитячі садки восьми сільських рад Великобагачанського та Хорольського районів повністю забезпечують овочами. Нелегко й сьогодні, але Скибівщина вперто налагоджує свій побут та вибудовує свою соціальну перспективу. У селі на вихідні, на свята дзвенять чудові пісні самодіяльного фольклорного колективу “Надвечір’я” під керівництвом Любові Нечай. Підтримавши аматорів сцени, Чишки зберегли пісню у рідному селі.
...Ми зупиняємось на зеленому дворищі. Зліва - щось схоже на вагончик.
- Оце наш офіс, - жартує Володимир Чишко. - Але буде кращий. Уже й місце підібрали. Сьогодні - не це головне. Багато роботи, багато планів.
Перед нами рядками виструнчились молоденькі яблуні.
- Посадили гектар саду. Уже збираємо врожай, - відзначає Чишко.
Ми підходимо до ящиків. Великі червонобокі яблука притулилися одне до одного, наче родичі перед незвіданою дорогою. На міських базарах та в супермаркетах за такі, іспанські, тільки ж оброблені для тривалого зберігання, правлять добру ціну.
Володимир Володимирович бере в руки пару штук. Пахучий аромат яблук лоскоче ніздрі й щемливо нагадує про смачне дитинство.
...Скибівщина нині далеко. Та запам’яталася вона мені наприкінці сонячного вересня червоними яблуками у великих руках фермера Володимира Чишка.

Микола ШАРИЙ. Фото автора.
Полтавська область.


Подробнее...
18.11.2010   1935
“Агросвіт-СВ” Сергія і Валерія ВЕДМІДІВ

РЕАЛЬНЕ життя довело, що навіть з правил бувають винятки, а практичне господарювання на глобинській землі братів Сергія та Валерія Ведмідів красномовно продемонструвало силу дружби й міцність родинних зв‘язків.
- Боже, як згадаю, як все починалось, і смішно, і плачно робиться, - розповідає Наталя, Сергієва дружина, вона ж і бухгалтер за сумісництвом. - Колишнє господарство розпалося, роботи не стало ніякої, сидимо, журимося - куди себе подіти, бо ще ж, наче, й не старі. Тільки й добра, що пай у кілька гектарів…
Сумніви розвіяв Валерій. “Беріть землю, - каже, - не сумнівайтеся, а я, чим зможу - допоможу”.
- Якось заходжу, - згадує Наталія, - а Сергій з Валерієм сидять удвох радяться: і як його краще сіяти - вздовж чи впоперек, - питає Сергій. А я думаю сама собі - а чи не все одно? Тепер смішно… Труднощі й сумніви здолали завдяки вродженому сумлінню, працелюбству й любові до землі, де народилися й виросли.
Закінчивши курси механізаторів, Сергій трудився у колишньому КСП “Росія”. Тоді Сергій був комбайнером, а Валерій, молодший на дванадцять років, ходив у нього в помічниках. Одного літа вистачило, щоб визначитися з вибором майбутньої професії - душа співала й раділа у полі, де гнувся до землі стиглий колос. Тож, на відміну від своїх ровесників, Валерій після закінчення десятирічки не вагався - агрономічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту став першим вивіреним дороговказом на широкому шляху життя.
Чого тільки не довелося пройти на тому шляху! Одразу після студентської лави - перші трудові будні у місцевому бурякорадгоспі на посаді агронома-насіннєвода. Далі - робота головним агрономом КСП “Росія”. І раптом несподіваний віраж - молодий та енергійний Валерій Ведмідь “приміряв” на себе крісло першого заступника голови Глобинської райдержадміністрації. Менше року вистачило, аби відчути - не його… Бо тільки в полі дихається на повні груди і тільки там дмуть свіжі вітри перемін.
ВАТ «Агрофіма «Вікторія» (рішенням загальних зборів люди обрали його головою) саме за часів керівництва Валерія Ведмідя стало одним з кращих у районі. Саме тут сповна проявився не тільки його агрономічний хист, а й неабиякий організаторський, господарський підхід до спільної справи. На це націлював людей. Так працював сам.
- Вимогливий, але справедливий, - так характеризували Валерія Геннадійовича ті, кому довелося з ним працювати. - Спуску не дасть нікому, і в першу чергу - собі.
Саме тоді на очі молодому керівникові потрапив чизельний плуг, який здали на металобрухт. Вирішили поекспериментувати і обробити ним частину поля під посів кукурудзи. Результат вразив, а різниця на межі двох обробітків навіть на око була разючою. На полі, обробленому чизелем, кукурудза була вищою, урожайність теж набагато краща. Після експерименту цю технологію почали широко застосовувати у господарстві: поле раз у два-три роки обробляють чизельним плугом, поєднуючи зі щорічним традиційним поверхневим обробітком. Максимально акумулюючи вологу, чизель особливо ефективний по сої, соняшнику, кукурудзі, ячменю.
Відтоді, взявши за приклад досвід товариства, очолюваного Валерієм Ведмедем, багато керівників району практикують чизельний обробіток на своїх землях.
- Можна було б, наче, й заспокоїтись на досягнутому, - розмірковує Валерій Ведмідь, - а душа, відчував, ще чогось прагне…
Може, свого, власного? Так, щоб ні від кого не залежати, нікому зайвий раз не кланятися. І щоб бачити результати власної праці. Якщо схибив десь - винуватий сам. Списувати ні на кого.
За покликом душі, й не інакше, Валерій приєднався до Сергія. І тепер, окрім порад меншого брата, той отримав практичного, досвідченого партнера у спільному сімейному бізнесі. Неповні тисячу гектарів розподілили, мов карту бойових дій (насправді, мирних - за врожай - Авт.). Крім традиційних пшениці, кукурудзи, соняшнику (бо Валерій Геннадійович твердо стоїть на дотриманні сівозмін) головний наголос зробили на сою.
- Ця культура нас ще ніколи не підводила, - зізнається Валерій Ведмідь. - Торік першу продали по п‘ять тисяч гривень за тонну. Ні ячмінь, ні пшениця не дають такого підйому.
Брати Ведміді не приховують, що навіть сучасне овочесховище вартістю близько двох мільйонів гривень осилили завдяки сої.
- Звісно, паски довелося міцненько затужити, - жартує Валерій Геннадійович. - Та плани у нас на найближчий час серйозні.
Сховище, розраховане на зберігання овочів і фруктів у максимально прийнятних температурних режимах, стало до ладу лише за тиждень до мого приїзду наприкінці жовтня.
- Ще не вибрали, яку систему вентиляції встановити, - розповідає Валерій Ведмідь. - Пропозицій вистачає, ми ж хочемо знайти оптимальне спввідношення ціни та якості.
Поки що у сховищі зберігаються власні овочі цьогорічного врожаю - у господарстві тримають три гектари під картоплею, хоча брати Ведмеді не виключають і варіант оренди, так, приміром, зберігаються “чужі” яблука. Дві камери на 350 тонн дозволяють прийняти максимальну їх кількість. “Рожевою” мрією залишається поки що молодий сад. Із притаманною Валерію Геннадійовичу серйозністю й поміркованістю, він розуміє, а тому й не приховує, що самотужки цю справу вони не осилять.
- Відбулася зустріч, досягнуті домовленості, - каже далекоглядно і деталі не розголошує.
А я й не наполягаю! Бізнес є бізнес: гроші люблять тишу. Натомість, цікавлюся, чому саме на овочі зробили ставку. І плекають надію на сад…
- Овочі не потребують багато землі, - охоче ділиться роздумами Валерій Ведмідь, - а підйом, якщо, звісно, підійти з розумом до справи, дають неабиякий. Минули ті часи, коли бурячок чи капустина з морквиною коштували копійки… Враховуючи специфіку нашого фермерського господарства: мало землі і наявність сучасних площ для зберігання, варіант з овочами для нас найбільш прийнятний.
- А що ростиме у майбутньому саду? - питаю обережно.
- Яблука! Різні сорти - пізні й ранньостиглі, - без вагань відгукується на “провокаційне” запитання Валерій Ведмідь. - У Польщі, приміром, їх, поки дозріють, обробляють “хімією” до тридцяти разів, - гарячкує мій співрозмовник, - а тоді мама купує у супермаркеті за шалені гроші, зауважте, оте нашпиговане “отрутою” яблуко своєму малюку. Дитина ж, знаєте, з притаманною їй цікавістю тягнеться до всього яскравого, блискучого, великого. Хочу, аби мої діти й онуки їли наші, українські яблука!
- О, Валерію Геннадійовичу, у Вас зараз прокинулося почуття здорового чоловічого самолюбства, - зауважую, - і трохи аж образа за нас всіх, українців. Мовляв, чим ми гірші?
- Працювати треба з усіх сил, кожному на своєму місці, а не так, аби день до вечора, - дає слушну пораду Ведмідь.
- А чим душу задовольняєте, крім роботи? - намагаюся розрядити деяку напругу й роблю ліричний відступ.
Валерій Геннадійович розпливається у посмішці.
- Це, звісно, моя сім‘я. У колі рідних відпочиваю душею. Намагаюся частіше проводити час з сином. Він у мене студент-другокурсник Полтавського сільгоспінституту, тож є про що поговорити.
- Мабуть, Денис продовжить справу батька? – запитую Валерія Геннадійовича.
- І я на це сподіваюся. Тим паче, що хист і любов до хліборобської праці у нього є.

Лариса Несіна. Фото автора.
Полтавська область.

Подробнее...
18.11.2010   5147
ВИВІРЕНИЙ НАПРЯМОК Олега Писанки

Спочатку справді було слово. Хороше слово про хорошого господарника, вмілого управлінця й вимогливого керівника Олега Писанку. Його навперебій рекомендували і в районному управлінні сільського господарства й продовольства, і в районній асоціації фермерів та землевласників.
Та сама зустріч, м‘яко кажучи, з перших хвилин не заладилася. Напередодні Олег Іванович щоразу “скидав” мій виклик з мобільного, а коли нарешті зустрілися, не міг і двох слів вимовити. Бо… відчайдушно “скидав” інших.
- Ну й життя у чоловіка, не позаздриш, - подумалося мимоволі.
Та познайомившись ближче, зрозуміла - він просто проживає кожну хвилину як останню. З максимальною віддачею, енергійно, завзято і належить до того рідкісного сорту людей, для яких кожна мить - неповторна.
То чи ж треба дивуватися, що молодий випускник Полтавського сільгоспінституту швидко пішов вгору кар‘єрними сходами і практично одразу після вузу посів крісло провідного економіста місцевого бурякорадгоспу. Та, мабуть, допитливому й енергійному хлопцю хотілося більшого – “живої” практики й власних перемог, тому й змінив, без жалю, кабінетну роботу на роботу безпосередньо в полі. Адже правильно організувати й націлити людей на результат, що промовляє мовою тих же цифр, і не тільки на папері, а й у коморі - неабиякий хист.
До слова, товариство, очолюване Олегом Писанкою, впевнено тримає першість у районі з урожайності ранніх зернових кілька років поспіль та входить у першу трійку кращих в області.
- Звичайно, новий потужний поштовх дала нам співпраця з агрохолдингом “Арніка”, куди, крім нас, у 2001 році увійшло ще кілька господарств з Кременчуцького, Семенівського районів, - розповідає Олег Писанка. - Основна спеціалізація - вирощування насіннєвої та товарної сої на площі близько дев‘яти тисяч гектарів.
- Розкажіть, як вам вдалося “перехитрити” природу, адже цей регіон вважається “зоною недостатнього зволоження”, - запитую співрозмовника, - і раптом - соя. І такі врожаї!
- Чотириста - чотириста п‘ятдесят міліметрів опадів вважається нормою, але їх немає, - резюмує Олег Писанка. - Тому ми були одними з перших, хто застосував на практиці чизель. Ця технологія дає змогу не лише зекономити паливно-мастильні матеріали, а й максимально зберегти таку дорогоцінну вологу.
На думку Олега Писанки, своє раціональне зерно має й так звана нульова технологія обробітку грунту.
- Тільки треба дочекатися результатів, - переконує він. - А це не рік і не два.
Лише на третій рік я помітив, що змінилася сама структура грунту: живі мікроорганізми зробили таки свою добру справу - він став пухким, мов подушка. Та це може відбуватися не обов‘язково на фоні очевидного підвищення врожаю. Він, рекордній врожай, прийде пізніше, але прийде обов‘язково. Багато ж моїх колег просто не вміють чекати…
Ще одна технологія з розряду новітніх і таких, результати якої доведеться чекати, застосовується у товаристві - це вирощування екологічно чистої продукції.
- Перехід на органічне виробництво саме через екологізацію вирощування сої невипадковий, - впевнений Олег Писанка. - Адже це культура номер один з розряду тих, що знайшла неабияке застосування для потреб тваринництва, у харчуванні людей, фармацевтичній галузі і, врешті-решт, у забезпеченні держави валютою. За приклад взяли діяльність фермера-священика з селища Теплик на Вінниччині. Олексій Дон повністю виключив застосування на своїх землях “хімії”. “Це рівноцінно тому, що кожен з нас вжив якусь частку отрути, звісно, не вмер би, але особливо довго й не жив би!” – переконаний отець Олексій.
Олег Писанка, спираючись на виробничі дослідження й власний досвід, переконує, що нічого, окрім патогенної мікрофлори та стресу, “мертві” грунти, начинені надлишками пестицидів, рослині дати не можуть. Приміром, Олексій Дон отримує врожайність у межах 20-30 ц/га сої, 45-50 – пшениці, 45-50 - ячменю, і цим значно випереджає своїх колег-фермерів. Цікаву, як на мене (Авт.), інформацію на користь органічного землеробства навів і голова правління Федерації органічного руху України Євген Милованов: “Фактів суїциду серед фермерів, що займаються органічним землеробством, помічено не було - вони не лізуть у боргову яму, як це роблять їхні колеги, позичаючи шалені гроші на отрутохімікати, засоби захисту”.
Позитивно сприйняли відмову від “хімії” й пересічні українці. Приміром, у Львові відбувся ярмарок, де свою продукцію пропонували на продаж фермери, що займаються органічним землеробством.
- Захід відвідали понад двадцять тисяч чоловік, всю продукцію розкупили дощенту, - зауважив Милованов, - хоча вона була втричі дорожча за звичайну, з “хімією”.
Політика агрохолдингу “Арніка”, що стрімко взяв курс на впровадження й застосування новітніх технологій, не зміниться. Окрім виробництва, в агрохолдингу взялися ще й за переробку сої - введено додаткові потужності з виготовлення повножирової експандованої сої для потреб свинарства. Експандування сої - новітня технологія для України і добре відома в країнах ЄС - світових лідерах з виробництва сої - Бразилії, Аргентині, США. До речі, саме завдяки переробці сої методом експандування й собівартість виробництва свинини в цих країнах найнижча.
Начальник цеху ТОВ “Соя-Полтава”, що входить до складу агрохолдингу, Анатолій Марченко, котрий безпосередньо контролює процес переробки на всіх його стадіях, зауважує, що вологе експандування дозволяє зберегти всі поживні речовини в природному вигляді, і перш за все це амінокислоти, на які багата соя, вітаміни, білок та жир, а все через те, що температура обробки зерна сої нижча за традиційні екструдування, прожарювання.
- Окрім збереження поживних речовин, а особливо вітаміну Е та лізину, що є у сої в легкодоступній формі, - пояснює Анатолій Марченко, - відбувається руйнація антипоживних речовин на 90-95 відсотків від початкового рівня. Пара, що подається під тиском, знижує бактеріальну забрудненість на 98 відсотків від початкового рівня. Зате збільшується перетравлюваність протеїну на 20-50 відсотків, - аргументує привабливість унікальної технології науковець.
Олег Писанка, практик і господарник, переконує цифрами: “Ми отримуємо по 863 грами приростів без преміксів і добавок. Тільки повножирова соя!” До речі, товариство має власну свиноферму, відтак, і переваги такої годівлі, що називається, навіч.
Без сумніву, поява сучасних технологій і, зокрема, впровадження їх у життя, стали можливими завдяки розмаху на теренах вітчизняного аграрного бізнесу потужних холдингів, що зуміли налагодити процес, що називається, “з лану до столу”. Тим самим вони сприяють підвищенню конкурентоспроможності виробництва українського м‘яса, молока, яєць порівняно зі світовим досвідом. А це, в свою чергу, й інвестиційна привабливість, і створення робочих місць, і вирішення соціальних проблем на селі. До речі, товариство “Новомосковськ-Агро” постійно допомагає місцевій школі, іншим об‘єктам соціального побуту. Приміром, спільно з Глобинською міською радою та населенням газифікували три села. Хоча, власне, справно сплачуючи податки до місцевого бюджету, могли б і відхреститися від благодійності. Як-не-як, розгнузданий капіталізм за вікном, коли кожен сам по собі.
Добре розуміє це й Олег Писанка, керівник нової генерації й старої батьківської науки, що не відучила його жити по совісті.

Лариса Несіна. Фото автора
Полтавська область.




Подробнее...
18.11.2010   1935
ШЛЯХИ-ДОРОГИ ведуть у… Глобине

ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ
Офіційною датою свого народження ТОВ «Науково-дослідний інститут сої» вважає лютий 2005 року. Основною метою - створення нових сортів, адаптованих до різноманітних умов вирощування, стійких до засухи, розтріскування та вилягання. Однією з першопричин було ще й бажання забезпечити сільгоспвиробників посівним матеріалом високої якості.
- Ми тісно співпрацюємо з науково-дослідними установами НААН України, а саме з Інститутом землеробства НААН України, що в смт Чабани Київської області, - розповідає Андрій Пилипченко, директор інституту. - Як результат спільної діяльності - соя сорту Ворскла, внесена до Державного реєстру сортів у 2008 році.
За співпраці з Інститутом польовництва та овочівництва (місто Нові Сад, Сербія) до реєстру сортів занесені сорти сої спільної селекції Таврія, Іна - 2008 рік, Полтава, Галина, Ірина - 2009 рік.
- Наука не стоїть на місці, особливо у наш стрімкий час, - запевняє Андрій Пилипченко. - За сприяння компанії “Семенсес Прогрейн ІНК” (Сант-Цезар, Канада) знаходяться у державному випробуванні сорти сої Хорол, Корсак, Танаїс.
На 2010 рік визнані перспективними сорти Либідь, Десна, Черемош. Уперше в Україні в селекції сої отримані сорти із вмістом протеїну до 47 відсотків - Черемош і Хорол. Упродовж двох років ТОВ «НДІ сої» при співпраці з інститутом мікробіології НААН України (м. Чернігів) впровадив у виробництво біологічний препарат Ризогумін для інокуляції сої на площі понад 200 тисяч гектарів.
- Буквально за рік-два, - констатує Андрій Пилипченко, - стало зрозумілим: соя - справді одна з головних стратегічних культур землеробства, а наш бізнес, підкріплений науковою основою, виявився затребуваним на аграрному ринку.

У ЧОМУ СИЛА
- Звісно, у єдності, - в один голос запевняють Віктор Тимченко, президент “Української асоціації виробників і переробників сої”, заслужений економіст України, кандидат економічних наук. почесний член НААНу, та Андрій Пилипченко, віце-президент асоціації, директор ТОВ «НДІ сої».
Навряд чи глобинський проект стартував би так успішно і з таким розмахом, коли б не передували йому серйозні економічні обгрунтування.
Для збільшення виробництва і переробки сої за ініціативи Міністерства аграрної політики УААН у грудні 2003-го була створена “Українська асоціація виробників і переробників сої”. За основну мету поставлено завдання довести посівні площі під цією культурою за період з 2003 по 2015 роки до 1,3-2,5 млн. гектарів на рік, а виробництво сої до 2,5-4 млн. тонн щорічно. Таким чином, суттєво знизити собівартість продукції птахівництва і тваринництва, а відтак, збільшити споживання населенням України вітчизняного м‘яса. До того ж соя - культура, що накопичує з атмосфери 80-100 кілограмів біологічного азоту, а значить - відчутно підвищує родючість грунтів.
Для вирішення цих непростих питань фахівцями асоціації спільно з фахівцями Мінагрополітики і НААНу були розроблені й затверджені галузеві програми “Соя України-2004, 2005-2010, 2008-2015”.
Та найбільш знаковою за всю історію України стала практична державна підтримка, а саме виділення, починаючи з 2004 року, коштів з державного бюджету на часткову компенсацію розмірів сортонадбавок за придбане товаровиробниками суперелітне, елітне насіння і насіння першої репродукції. Значному збільшенню виробництва сої сприяла ще одна добра справа - впродовж 2006-2008 років з державного бюджету аграріям щорічно компенсували за посіяну сою насінням не нижчим першої репродукції близько 80 гривень на гектар та насінням другої і третьої репродукції - 50 гривень.
Все це, на думку Віктора Тимченка, сприяло тому, що Україна за якихось шість-сім років за темпами виробництва сої впевнено вийшла на перше місце серед країн ЄС та СНД.
І Андрій Пилипченко, директор ТОВ «НДІ сої», віце-президент асоціації, і Віктор Тимченко, її президент, пояснюють сьогоднішній попит на цю культуру саме економічною вигодою. Приміром, ціни на світовому ринку виросли з 278 доларів США за тонну до 300-400 доларів у 2009-му. Середня ціна на ринку України в 2009 році становила 3400 гривень за тонну, а минулорічна рентабельність виробництва склала 41,4 відсотка, ріпаку - 34,9, соняшнику - 30,9 відсотка. Кількість господарств, що посіяли сою, лише за підрахунками минулого року, сягнула 3229, з них 177 мають статус насіннєвих.

У ЧОМУ НАЙКРАЩА РЕКЛАМА
- Наше насіння лягло у землю практично всіх областей і регіонів, достойно витримало і палюче сонце, і дошкульні вітри зі зливами, - не без гордості запевняє Сергій Клімов, регіональний агроном. - Адже завдання у нас не просто апробовувати і реєструвати нові сорти. Мова йде про виняткові сорти, стійкі до засухи, розтріскування, вилягання, будь-яких природних катаклізмів, - розповідає Сергій Михайлович. - Більше того, ми пропонуємо сою, якій практично немає аналогів в Україні - з вмістом протеїну до 47 відсотків! А з урахуванням клімату можемо рекомендувати сільгоспвиробникам ранньо-, середньо- та пізньостиглу сою. Тут, безпосередньо на власні очі, можна все це побачити й замовити той чи інший сорт.
- Зараз всі говорять про генно-модифіковану сою? - цікавлюся у Сергія Клімова.
- У нас ви такої точно не знайдете, - впевнено відповідає агроном. - Жодного гектара!
Окрім контролюючих служб, що постійно перевіряють продукцію на вміст ГМО, за допомогою спеціальних тестів канадського виробництва демонструємо відсутність генно-модифікованих організмів усім, хто сумнівається.
Та найкраща реклама, на думку Сергія Клімова, - це різноманітні семінари обласного, всеукраїнського рівня, Дні поля, коли на власні очі можна побачити, як веде себе той чи інший сорт у польових умовах. Цього літа, приміром, приїздила делегація з Лівії, і дарма, що спілкувалися винятково через перекладача, вираз обличчя гостей красномовно свідчив про те, що гості з Африки приємно вражені…
- Мабуть, ви розповіли їм про органічну сою, яку вирощуєте? Чула, що це спільний проект інституту і японських колег. Перший в Україні, а сама продукція призначена для експорту в Японію та країни Південної Азії.
- В одному з господарств сусіднього Семенівського району ми вперше на 300 гектарах виростили органічну сою без застосування жодного кілограма гербіцидів, пестицидів та іншої “хімії”. Думаю, збільшуватимемо площі під таку технологію, бо за нею - майбутнє.
Звісно, що така продукція коштуватиме значно дорожче, але, якщо держава дбає про здоров‘я своєї нації, то навіщо шкодувати гроші?
- Чи потребує така технологія певної спеціалізації агрономів? - не стримую свого дилетантського інтересу.
- Хороших, грамотних агрономів нам завжди бракує, - сміється Сергій Михайлович. - А якщо врахувати, що на кожну тисячу гектарів у нас по агроному, а землі двадцять тисяч, то й без енергійних менеджерів з продажу не обійтися. До речі, Торговий дім “Арніка” з‘явився теж не випадково. Він здійснює реалізацію як посівної, так і товарної сої. Навіть база клієнтів (бо все інше - комерційна таємниця! - Авт.) свідчить про широку географію рееалізації. Не знаю, як хто, а під кінець дня я вже не сумнівалася: таки справді, всі шляхи-дороги шанувальників сої ведуть у Глобине!

Лариса Несіна. Фото автора.
Полтавська область.



Подробнее...
18.11.2010   2515
Працювали, щоб краще жилося

Заступник губернатора Дніпропетровської області Олександр ЛюбовичУродженець села Гордіївка Тростянецького району, що на Вінниччині, й зараз пам’ятає ціну нелегкої селянської праці. Адже батьки його працювали в колгоспі, а в сім’ї було п’ятеро дітей. Змалечку порався вдома біля худоби, після школи почав працювати в колгоспі, щоб хоч якусь копійчину заробити. А у 1969-му пішов служити в армію. Адже в ті часи у селі говорили: що то за хлопець, який в армії не був! Армійська дисципліна, чіткий порядок припали до душі тоді ще військовослужбовцю Любовичу. Багато його друзіводнопризовників вирішили залишитись на понадстрокову службу. Та Олександр згадав батька, матір, своє рідне село і вирішив, що без сільської вранішньої ниви, безмежних полів та щирих людей його життя втратить сенс. А оскільки за два роки ще не забув шкільну науку, вирішив вступити до сільгоспінституту, щоб стати агрономом.
Ще під час студентської практики і викладачі, і господарники побачили неабиякі організаторські здібності Олександра Любовича. Тому й не випадково випускника вузу направили головним агрономом колгоспу “Шлях до комунізму” Софіївського району на Дніпропетровщині.

НАЙБІЛЬШЕ талант організатора і керівника розкрився, коли його, 29-річного, обрали головою правління колгоспу “Аврора” Магдалинівського району. Якраз на той час готувалась обласна конференція з розвитку сільських населених пунктів. До господарства заїхав тодішній перший секретар обкому Віктор Бойко.
- І що ж ти тут зробиш? Часу мало лишається, нічого не встигнеш!
- Було б бажання. Зробимо! - чітко відповів молодий керівник.
Разом зі своїм заступником Григорієм Мигуром, спеціалістами, бригадирами, доярками і механізаторами дружна команда “Аврори” наводила порядок на центральній садибі та в інших селах. Солом’яні дахи перекривали шифером, старі паркани замінювали на нові. У центрі села розбили квітник, навіть бордюри встановили та побілували. Побачив все те диво Віктор Бойко і наказав районному начальству відзначити старання молодого керівника.
Та конференція додала молодому керівнику не лише сил та енергії, а й впевненості.
- І я, і моя команда на чолі з Григорієм Мигуром, зрозуміли, що без вирішення соціальних проблем та створення належних умов праці досягти високих показників просто неможливо. А тому на чергу дня поставили питання газифікації, облаштування доріг, забезпечення питною водою, благоустрій сільських населених пунктів, - пригадує О. Любович.
У т о й ч а с у к о л г о с п і “ А в р о р а ” починається справжня революція. У селі Виноградівка на третій бригаді споруджують чотирирядний корівник на 400 голів з повною механізацією роздачі кормів і доїння корів. У Шевському переобладнується молочний блок.
У свій час після так званого укрупнення на базі трьох тракторних бригад був створений пункт технічного обслуговування. Любович зламав цю систему і повернувся до того, що тракторна бригада повинна бути у кожному селі. Пояснення тут просте:
коли механізатор працює у своєму селі, обробляє землі своєї бригади, він може і вранці раніше розпочати роботу, і ввечері довше попрацювати, і в обід заїхати додому поїсти й доглянути за худобою і птицею. Таким чином, людина вже не була прив’язана до машини, яка вранці звозила на роботу і о п’ятій чи шостій вечора всіх розвозила по домівках.
На відновлених тракторних бригадах у Виноградівці та Водяному були свої їдальні, там же трудився з бригадиром тракторної бригади і бригадир комплексної бригади, завідувач ферми.
- Зараз так не працюють, - знову пригадує Олександр Андронович.
- Робота тривала увесь світловий день, а в жнива - до 2-3-ої години ночі. А якщо сам за кермом, пару годин заснеш у машині, а о 5-ій ранку - на оперативку.
На збиранні врожаю працювали два комбайнових екіпажі, по 12 “Нив” у кожному. Один очолював Любович, другий - Мигур. “Аврора” тоді дійсно гриміла залпами високих врожаїв: 18 тисяч тонн зерна, 12-15 тисяч тонн цукрових буряків. П’ять тисяч тонн молока, 500 тонн м’яса щороку вироблялось у цьому потужному господарстві.
Після трьох років головування Любовича в “Аврорі” люди почали отримувати так звану 13-ту зарплату, по 12-15 копійок на зароблений карбованець. І це при тому, що 25 відсотків коштів спрямовувалося на соціальу сферу. Утримували два дитсадки, забезпечували школу харчуванням, займались газифікацією і облаштуванням доріг.
І хоча на той час не було такої як зараз потужної техніки, на селі був неоціненний скарб - роботящі люди. Потужна команда середньої ланки - головний агроном Микола Тищенко, завідувачі фермами Ніна Різник, Михайло Марченко, Лідія Даниленко, бригадири тракторної бригади Леонід Хміль, Анатолій Киричок, Володимир Хмара, Василь Шелудько, Олексій Кацай, Олександр Зеленський, завідувач гаража Василь Шебелист.
Працівники “Аврори” вміли не лише добре працювати, а й відпочивати. Згадати лише, з яким завзяттям організовували “Проводи зими”, “День села”! Завідувач ферми Михайло Марченко пригадує, як тоді прийшов до дівчат, дещо розгублений, почав говорити їм про конкурс “Краща ферма”.
А вони йому: “Петровичу, не сумнівайтеся, зробимо як лялечку!” Побігли до лавки, купили п’ять пляшок чорнила, розбавили його і підвели синеньким під вікнами, а потім ще й стіни та годівниці побілували. Зайшли тоді представники комісії, і очам своїм не повірили. Ніби в церкву потрапили. І присудили тоді бригаді Марченка перше місце. Душа в душу трудилися. Як от Михайло Гуйван, Анатолій Ткаченко, Микола Бобошко, Василь Борухін, Віктор Педько.
- Працювали, щоб краще жилося, - розмірковує Олександр Любович. - Коли виробництво почало підніматись - зросла зарплата, з’явились нові дороги, садочки, а люди вселялись у нові будинки. Все вертілось. Зрозуміло, що повернення до колгоспів уже не буде. Але сьогодні у людей є вибір: можна працювати на власних паях, якщо є техніка, чи здавати їх в оренду. А ось отримати роботу в селі, як бачимо, надто складно. Там, де немає ферми, тракторної бригади - село безперспективне.
- У багатьох господарствах є потужна техніка, - продовжує. - З одного боку це добре. А з іншого - замість 20-30 механізаторів працює 5. А що робити тим, хто тепер не має роботи і не в змозі прогодувати ні себе, ні свою родину?
Н а п е в н е , з ч а с о м ц і п р о б л е м и вирішаться. І людина знайде своє місце чи у селі, чи в місті. Але для цього треба, щоб держава по-іншому сприймала проблеми села і адекватно на них реагувала.
А ще згадав Любович, як в “Аврорі” разом з Мигуром починали газифікацію. Проклали два кілометри газопроводу. Почали агітувати
людей, мовляв, треба газ у будинок заводити, а вони ні в яку. Насторожились. І довелося тоді голові колгоспу послати у Нову Каховку
КамАЗ з причепом. Повернулася вантажівка через пару днів з 16-ма комплектами опалення для приватних будинків. Ще кілька днів знадобилося, щоб оформити документацію і зробити монтаж у хаті однієї доярки. Після роботи завезли усіх доярок подивитись на те диво. Включили котел, труби нагрілися вмить. Хазяйка оселі рада - зняла з себе теплий одяг, лягла і по килиму качається.
“Мені нічого не треба, дівчата. У хаті тепло, не буду тепер вугілля носити та дрова, щоб грубу топити”, - раділа господиня.
Ось тоді й доярки, і механізатори, ніби проснулись: хоча була зима і земля мерзла, почали траншеї рити. А через деякий час і Новопетрівка, і Виноградівка, і Шевське, і Водяне були газифіковані.
- Прикро, що так нерозумно використали основну базу, виробничі приміщення. У ході аграрної реформи треба було знайти такий механізм, аби все те було збережене, - розмірковує О. Любович.
Олександр Любович та Герой України Анатолій Вуйчицький впевнені, що в українських аграріїв - велике майбутнє.Сьогодні Магдалинівський район - дотаційний, знаходиться на субвенції обласного бюджету. Заступник губернатора вважає, що, якби агроформування платили всі податки, а не фіксований, то замість 40-44 млн. грн. грн. бюджет області отримував би всі 340-360 млн. грн. Ці гроші надходили б до сільських, селищних рад. І тоді ніхто нікого б не просив ремонтувати дороги, вирішувати питання щодо утримання шкільних і дошкільних закладів, лікарень, інженерних мереж.
- Ми доживемо до того часу, коли на ноги нормально стануть агропідприємства, а на молоко, м’ясо і пшеницю ціни будуть такими, що податки усі платитимуть і це не буде тягарем ні для фермера, ні для керівника крупної агрофірми. Приміром, кошти на ремонт доріг, які знаходяться у комунальній власності, областям і сільським районам виділялись ще у 2005 році урядом Януковича, - наголошує Любович.
Як у заступника губернатора, в Олександра Любовича душа болить за всіма сільськими районами. Але Магдалинівський йому, звичайно ж, найближчий. Хоча б тому, що працював тут і жив не один рік.
А тому на особисті прийоми заступника губернатора поспішають люди, щоб вирішити свої наболілі питання. Ось, приміром, дорогу розбили, в Євдокіївку маршрутка не заходить. Навіть дорогами державного значення неможливо проїхати. Підійшли з цього важливого питання до Любовича фермери, кажуть: “Андроновичу, на кілька машин шлаку нашкребемо грошей, а ось технікою аби дорожники допомогли”. За лічені дні це питання почало вирішуватись.
Щоб відбудувати дитсадок у Новопетрівці, довелося звертатись до нашого земляка, міністра Володимира Яцуби. А ось у
Першотравенській сільраді кілька нагальних проблем - газифікація школи та забезпечення її автобусом для підвезення дітей. ФАП тут
не працює через відсутність фахівця.
Управління пасажирського автотранспорту буде підключене до того, аби маршрутка “Дніпропетровськ-Магдалинівка” їздила через села Приют і Євдокіївка.
У селі Шевченківка газифікації потребують 33 будинки, в Євдокіївці - 43. Потребують також газифікації села Новоіванівка і Веселе.
Жителів Олександрівки хвилює проблема розрахунків за молоко. Спритний ділок здає те молоко у Харків, а люди грошей не бачать. У селі Очеретуватому, окрім всього, люди обурюються ще й тим, що працівників поштового відділення, яких і так небагато, скорочують. А їм треба вчасно і періодику доставити людям, і пенсії.
Над усіма проблемами заступник губернатора Олександр Любович працює і намагається їх вирішити. Адже не можна підводити тих, з ким раніше працював.

Олексій Гуденко.

Подробнее...
06.10.2010   1952
Область з перспективами

 

ПРОТЯГОМ майже трьох місяців, ще до підписання угоди з обласним керівництвом, експерти Фонду «Ефективне Управління» вивчали економічну структуру Дніпропетровщини. У результаті визначилися з двома основними напрямками, за якими відбуватиметься реалізація стратегії. Найперспективнішими для регіону галузями (кластерами) було названо будівництво та сільське господарство.
- Системний розвиток сільського господарства в Дніпропетровській області дозволить диверсифікувати економіку регіону та знизити її залежність від важкої промисловості, - переконаний керуючий партнер компанії «Monitor Group» Ендрю Сворта. – А розвиток будівництва є необхідною умовою для поновлення зношених основних фондів і вводу в експлуатацію нових об’єктів інфраструктури та виробничої промисловості.
Реалізація проекту економічного розвитку регіону відбуватиметься у два етапи. Перший, що триватиме до січня 2011 року, передбачає детальний аналіз стану економіки регіону та розробку стратегії. Другий етап, який за словами директора Фонду «Ефективне Управління» Наталії Ізосімової, відрізняє даний проект від йому подібних, полягає у практичному виконанні рекомендацій, визначених у стратегії.
На етапі підписання угоди малозрозумілим залишається, які саме механізми застосовуватимуться для підвищення конкурентоспроможності галузей будівництва та сільського господарства регіону. Поки що просто хотілося б вірити, що розробка даного проекту не стане черговою гарно вимальованою галочкою, за якою не буде жодних позитивних змін.

Юлія ДУЛАНОВА.

Подробнее...
06.10.2010   1593
Олександр Вілкул: “У Павлограда велике майбутнє”

Святкування 126-ої річниці Павлограда цього року почалося урочистими заходами ще 11 вересня. Але головним святковим днем стало 18 вересня. У цей день 67 років тому радянськими військами був звільнений... Подробнее...

22.09.2010   5249